Читати книгу - "Невидимець (збірка)"

думати ні про що, крім цих нових відчуттів. Але потім у мене почала пробуджуватися цікавість, та разом з нею і страх, і врешті-решт вони повністю поглинули мене. Які неймовірні досягнення людства, який прогрес нашої нерозвинутої цивілізації може постати перед моїми очима, коли я зазирну в цей туманний, невловимий світ, який летить і погойдується перед моїми очима! Навколо мене зростала прекрасна, велична архітектура. Споруди були набагато масивніші за будь-які будівлі нашого часу, хоча здавалося, що вони побудовані зі світла й імли. Багата зелень заполонила схил і залишилась там, на цей раз без зимової перерви. Навіть крізь завісу мого збентеження земля здавалася чарівною. І тоді я почав думати про зупинку.

Своєрідний ризик полягав у тому, що машина могла наразитися на тверде тіло, розміщене у просторі. Поки я рухався у часі з величезною швидкістю, це не мало значення, тому що я був ніби розріджений — я просковзував, як дим, крізь пори твердих тіл, які з’являлись на моєму шляху! Але зупинившись, я міг, молекула до молекули, втиснутися в тіло, яке опиниться на моєму шляху; мої атоми в такому разі могли би вступити з атомами перешкоди в такий тісний контакт, що виникла б хімічна реакція — можливо, страшенний вибух, і мене разом з машиною викинуло би поза межі усіх можливих вимірів — у небуття. Така можливість постійно непокоїла мене, ще коли я працював над машиною, але потім я перестав хвилюватися, прийнявши це як можливий ризик, — адже людина постійно стикається з ризиком! Але тепер уникнути ризику було неможливо, і колишні доводи на мене вже не діяли. Абсолютна неймовірність того, що відбувалося, дрижання й погойдування машини, які свідчили про несправність, відчуття тривалого падіння — все це геть вивело мене з рівноваги. Я сказав собі, що так ніколи не зможу зупинитись, і в пориві роздратування вирішив зупинитися негайно. Як нетерплячий дурень, я різко потягнув ручку, машина відразу закрутилась, і мене понесло сторчголов.

У вухах у мене пролунав гуркіт грому, і на якусь мить мене оглушило. Безжально падав град, я сидів на м’якій траві біля перевернутої Машини Часу. Усе й досі здавалося сірим, але у вухах уже не шуміло. Я роззирнувся. Я опинився в місці, схожому на невеличкий лужок у саду. Навколо мене росли кущі рододендрону, їхній рожево-бузковий і фіолетовий цвіт осипався під важкими ударами граду. Стрибаючи і танцюючи, град нависав хмарою над моєю машиною і розстелявся навкруги, як туман. За хвилину я промок до нитки. «Дуже гостинний прийом, — сказав я до себе. — Це так ви зустрічаєте людину, яка пролетіла неймовірну кількість років, щоб познайомитися з вами».

Я подумав, яким же дурнем був, щоб так промокнути. Підвівшись, я роззирнувся. Крізь каламутний дощ за рододендроном невиразно виднілася величезна статуя, висічена з білого каменю. Решти світу видно не було.

Описати мої відчуття важко. Коли град трохи послабився, я зміг чіткіше роздивитися скульптуру. Вона була дуже велика, і сріблиста береза сягала їй хіба до плеча. Вирізьблена статуя була з білого мармуру і формою нагадувала крилатого сфінкса, але крила не стояли вертикально, а були розпростані так, ніби вона ширяє в повітрі. Постамент був, напевно, з бронзи, весь у мідянці. Обличчя скульптури було повернуте до мене, і мені здавалося, що її незрячі очі спостерігають за мною. На губах проступала невиразна тінь усмішки. Фігура була сильно попсована негодою, і це створювало неприємне враження, наче вона хвора. Деякий час я стояв і дивився на неї — півхвилини, а можливо, й півгодини. Коли завіса граду робилася рідшою або густішою, мені здавалося, що скульптура відповідно наступає або відступає. Нарешті я відірвав від неї погляд і побачив, що град послабився і небо прояснюється, обіцяючи сонце.

Я знову глянув на білу фігуру й усвідомив усю безумну сміливість своєї подорожі. Що може статися, коли ця туманна завіса граду зникне? На що до цього часу могли перетворитися люди? А що коли жорстокість стала всезагальною звичкою? Що коли на цьому відтинку свого розвитку людська раса втратила всю свою людяність, перетворившись на абсолютно негуманну, безжальну, проте надзвичайно сильну? Я б здавався новим людям доісторичним диким звіром — ще страшнішим і огиднішим через зовнішню схожість із ними, — бридкою істотою, яку негайно слід убити.

Я вже бачив величезні обриси інших споруд — грандіозних будівель із заплутаними парапетами і високими колонами, і лісистий схил, який з послабленням грози здавався все ближчим. Мене охопив панічний страх. Я відчайдушно кинувся до машини і почав її лагодити. Тим часом пробилися перші сонячні промені. Сіра злива минулась і зникла, як привид. Шматки темнуватих хмар розчинилися наді мною в ясно-блакитному літньому небі. Тепер я чітко і виразно бачив величезні будівлі, що виблискували від залишків вологи. Купки граду, який іще не розтанув у їхніх водостоках, яскраво біліли на їхньому тлі. Я почувався беззахисним у цьому чужому світі. Почувався як пташка в небі, яка знає, що над нею ширяє яструб і зараз накинеться. Мій страх переріс у повне безумство. Я перевів подих, зціпив зуби і руками й ногами знову люто вперся в машину. Вона піддалась моєму відчайдушному натиску і перевернулась, але добряче вдарила мене у підборіддя. Тримаючи одну руку на сидінні, другу — на ручці, я засапано стояв, збираючись вилізти на машину знову.

Але зараз, оскільки я знову мав можливість швидко відступити, до мене повернулася мужність. Я глянув на світ далекого майбутнього з меншим страхом і з більшою цікавістю. Високо на стіні найближчої будівлі в круглому отворі я побачив кілька постатей у яскравих легких халатах. Вони, очевидячки, помітили мене: їхні обличчя були обернені до мене.

Тоді я почув, що до мене наближаються голоси. Крізь кущі коло Білого Сфінкса я побачив голови і плечі людей, які бігли в моєму напрямку. Одна постать вийшла просто на доріжку, котра вела до того лужка, де стояв я зі своєю машиною. Це була крихітна істота — фути чотири на зріст[18], одягнена у фіолетову туніку, підперезану шкіряним паском. Я не міг детально розгледіти її взуття — це було щось схоже на сандалії. Ноги в неї були голі до колін, голова — непокрита. Звернувши на це увагу,