Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Жінка ніяково здвигає плечима. Їй дивно. Ніколи ще вона такого не чула, щоб її називали сеньйорою. Її, мулатку! Навіть добросердечний доктор Коельо звав її просто Мерфі.

Бунч заходить до хижі першим. За ним Крутояр. Олесь тиснеться за батьком і Самсоновим.

Мерфі проводить гостей через вузенький передпокій, відхиляє завісу, й гості входять до невеличкої кімнати. Тісно, напівтемно. Ноги ковзають по гладеньких бамбукових жердинах, якими викладено підлогу. На двох гаках висить гамак. У гамаку розпластане нерухоме тіло.

Бунч перший підбіг до пораненої.

— Здається, все!.. — Він схопив руку сеньйори й одразу ж, навіть не мацавши пульса, опустив її. — Ми нічим не зможемо допомогти. Екзітус!

Його збентеження підказало Мерфі, що сталося непоправне лихо. Мулатка, як підтята, впала на бамбукову підлогу й заридала. Крутояр хотів підвести її, але Бунч махнув рукою:

— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, перший зняв з голови капелюха.

Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово “екзітус”. До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:

— Мій дорогий друже Тумаяуа… екзітус — це кінець, смерть, і тут ми безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.

Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам’янілий і, здавалося, щось наслухав.

— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не впадай у відчай. Будь мужнім воїном.

Індіянин ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому на грудях.

— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?

Хлопець страдницьки глянув на професора.

— Ах, сеньйоре, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з “Голіафа”. Тільки марила. Згадувала батька. Її батько — доктор Коельо.

— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа. Збоку підступила Мерфі.

- Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро в наших краях шанують його.

— Де він зараз?

— Свята мадонна знає, де він.

— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?

Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.

— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індіянина й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.

Індіянин на знак згоди кивнув головою.

— Де тебе шукати, Тумаяуа?

— Я прийду до вас завтра на світанку, — кинув вік коротко і вибіг з хижі.

Професор наздогнав своїх товаришів на подвір’ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.

Ззаду плентався Олесь. Серце йому щеміло жалем за сеньйорою Ернестіною. Жалем і страхом, що та смерть не випадково стрілася їм на дорозі і що її чорна тінь назирці йтиме за ними навіть у сельву… Олесь не знав подробиць загибелі Ернестіни, дорослі не вважали за потрібне відкривати йому всю правду, щоб не наганяти на нього тужливого настрою, а проте він здогадувався, що сеньйору Ернестіну вбили не випадково, не з якихось дріб’язкових мотивів, і своїм рано дозрілим розумом хлопець почав осягати ту велику драму, учасниками якої вони поволі ставали й самі.

Відійшовши кілька кроків від дому, де лишилась загибла, Олесь обернувся і глянув журливо на Мерфі. Потім вийняв з кишені індіянський амулет і підбіг до ґанку.

— Візьміть, сеньйоро. — В голосі хлопця чулося щире співчуття. — Носіть його на згадку.

Амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок до грудей, Мерфі низько вклонилася хлопцеві й зникла в халупі.

Селище каучеро спало неспокійним сном. Люди вже знали про бій, який відбувся вчора вночі на ранчо Гуаяніто, про те, що парашутисти заприсяглися переловити всіх партизанів доктора Коельо й утопити їх в Ріо-Оскуро.

В принишклих оселях дрімав страх.

Неповний місяць плавав над лісом. У замуленому озерці сумовито кумкали жаби. З берегів річки долинало натужне сопіння, неначе там задихалась якась велетенська потвора. То бабрались у багнюці сонні алігатори.

Мандрівники зупинилися в убогій хаті старого каучеро. Тумаяуа тут їх легко знайде.

Лежачи в гамаках, кожен думав про своє. Ще й досі не прийшов Тумаяуа. Завтрашній день не обіцяв нічого втішного.

Олесь намагався заснути. Проте сон тікав од нього. Хлопець щохвилини перекидався з боку на бік. Все, що вій побачив за день, тепер проносилось перед його очима. Вперше він так близько познайомився з життям знедоленого народу. Люди тут були похмурі, вічно насторожені. Батько казав Олесеві, що такими їх зробила сельва. Вони забули про чисте небо і ясне сонце, відпочинок і сміх. Скромним і добросердим трударям втіхою була лише пісня, в якій вони виливали і свою радість і скорботу. З піснею жінки прали на березі білизну, заколисували малят, готували їжу, працювали на плантаціях. Пісня була для них заклинанням і молитвою, виявленням гніву і боротьби…

Тужливі мелодії, що спливали в Олесевій пам’яті, зливалися з таємничими шерехами ночі за стіною. Все, що хлопець почув і побачив останніми днями, здавалось тепер удвічі зловіснішим. Де вони спинилися? Чи судилось їм вирватися звідси?

Адже не раз на їхній дорозі вже лягала чорна тінь смерті. Все загрожувало їм, не пускало, готувало загибель. Індіянські стріли, змащені отрутою кураре, вже падали на палубу їхнього корабля. Сліпа ненависть тубільців уже переслідувала їх на неозорих просторах Ріо-Оскуро. Досі йому робилося моторошно від згадки про палаючу ланчію “Віргінію”, нещасне суденце, де він ледве не втратив своє життя. Ліхтарик, маленький електричний