Читати книгу - "20 000 льє під водою, Жюль Верн"

— Жодних запитань, пане.

Я не сперечався: будь-який опір марний. Доводилося коритись.

Спустившись до каюти, де мешкали Нед Ленд і Консель, я передав їм капітанів наказ. Судіть самі, як приголомшив той наказ канадця. Зрештою розмірковувати було ніколи. Біля дверей уже чекали чотири матроси; вони й спровадили нас до каюти, що далася нам утямки ще за перших днів пробування на борту «Наутілуса».

Нед Ленд хотів протестувати, але на відповідь йому тільки хряснули двері.

— Пане професоре, — мовив до мене Консель, — чи не були б ви ласкаві пояснити, що це означає?

Я розповів моїм супутникам усе, що знав. Вони зчудувалися так само, як і я, і так само не могли нічого второпати. Тисячі думок роїлися мені в голові, а перед очима стояло гнівне лице капітана Немо. Я не міг дати ладу тим думкам і губився в найбезглуздіших здогадах; схаменувся я, лиш почувши Недові слова:

— Ти диви! Сніданок!

І справді, на столі стояла їжа. Мабуть, капітан Немо розпорядився щодо сніданку водночас із тим, як звелів суднові збільшити швидкість.

— Чи не дозволить пан професор подати йому раду? — запитався Консель.

— Прошу, любий друже, — відповів я.

— Хай би пан професор про всяк випадок гарненько попоїв. Хтозна, що буде далі.

— Правду кажеш, Конселю!

— Лишенько! — зітхнув Нед Ленд, підійшовши до столу. — Самі рибні страви!

— Друже Неде, — мовив Консель, — а якої б ви заспівали, якби не подали ніяких страв?

Ці слова поклали край гарпунеровим скаргам.

Ми посідали до столу. Снідали мовчки. Я їв небагато. Консель «налягав» на сніданок із розважливості, зате Нед Ленд уминав усе підряд. Поснідавши, ми вмостилися кожен у своїм кутку.

Нараз матова півкуля, що освітлювала каюту, померкла і ми залишилися в глибокій темряві. Нед Ленд одразу заснув. На превелике моє здивування, задрімав і Консель. Я не міг збагнути причини такої повальної сонливості, аж тут відчув, що й мене змагає сон. Я силкувався дивитися, а очі мої заплющувались. Мене опадали галюцинації. Мабуть, до наших страв підмішано снотворної речовини. Капітанові Немо мало було запхати нас до в'язниці — йому заманулося ще й приспати нас!

Я почув, як засувалися віконниці. Невже «Наутілус» пішов на глибину, в обіймище спокійної безодні океану?

Я силкувався побороти сон. Марна річ! Дихання дедалі слабішало. Смертельний холод поволі оповивав мене від ніг до серця. Повіки, ніби налиті свинцем, важко впали. Я не міг їх підняти. Тривожний сон, повний кошмарів, скував усе моє єство. Потому марева щезли і я втратив тяму.

Я збудився вранці спочилий, зі свіжою головою. На превеликий подив, я був у своїй каюті. Певна річ, мої супутники також спали в своїй. Мабуть, вони так само, як і я, не чули, коли їх переносили, і не знають, що сталося вночі. Про всю цю таємничу історію ми довідаємося колись хіба що випадком.

Мене поривало вийти з каюти. Та хтозна, чи я вже вільний, чи й досі під замком? Я штовхнув двері — вільний! — і попростував коридором до трапа. Люк, замкнений напередодні, зараз одчинено. Я зійшов на палубу.

Нед Ленд і Консель уже чекали на мене. Я запитався, як вони перебули ніч. Вони нічого не пам'ятали. Міцно заснувши звечора, обидва прокинулися вранці й не могли добрати, яким-то побитом опинилися в своїй каюті.

«Наутілус», як завше, мовчазний і таємничий, сповільна линув поверхнею океану. На борту начебто не сталося жодних змін.

Нед Ленд гострим оком оглядав океан. Він був пустельний. До самого обрію — ні землі, ані вітрила. Віяв навальний верховик, і збиті ним важкі хвилі похитували судно.

Невдовзі «Наутілус» занурився метрів на п'ятнадцять під воду, готовий першої-ліпшої миті швидко виплисти на поверхню. Того дня, дев'ятнадцятого січня, він кілька разів удавався до цього маневру. І щоразу капітанів помічник виходив на палубу і промовляв свою звичну фразу.

Капітан Немо не з'являвся. Із команди я побачив лише байдужливого стюарда, що, як і завше, в певно визначений час німотно слугував мені при столі.

Десь біля другої години пополудні, коли я впорядковував свої записки, до салону ввійшов капітан Немо. Я привітав його. Він мовчки кивнув у відповідь. Я знову взявся до роботи, сподіваючись, що капітан ознайомить мене з подіями цієї ночі. Але він мовчав. Я глянув на нього. Видно, капітан Немо був стомлений. Почервонілі очі свідчили — він сьогодні не спав. Глибокий сум, тяжке горе відбивалися на його обличчі. Він ходив із кутка в куток, сідав на канапу, знов підводився, брав першу-ліпшу книгу, відразу ж клав її, дивився на прилади, але не записував, як звичайно, їхніх показників. Одне слово — не міг знайти собі місця.

Нарешті капітан підійшов до мене і спитав:

— Ви лікар, пане Аронаксе?

Я найменше сподівався на таке запитання і, вкрай спантеличений, мовчки дивився на капітана.

— Ви лікар? — проказав він ще раз. — Немало ваших колег студіювали медицину.

— Так, я лікар, — відповів я. — Мені доводилося самостійно працювати в клініці. Я багато років займався медичною практикою, перш ніж працювати в музеї.

— Гаразд, пане професоре.

Мабуть, капітана втішила моя відповідь. Проте, не знаючи, куди він хилить, і очікуючи нових запитань, я поклав собі відповідати залежно від обставин.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан, — чи не змогли б ви подати допомогу одному із моїх людей?

— На борту є хворий?

— Так.