Читати книгу - "Хліб по воді, Шоу Ірвін"

Потім приготував два віскі — у свою склянку долив багато води, а в склянку Леслі — лише кілька крапель. Сів за стіл і, чекаючи дружину, задивився на своє відображення в темній шибці й на білі сніжинки за вікном, що повільно пролітали у світлі від старомодної гасової, переробленої на електричну, лампи над кухонним столом і провіщали зиму.

"Навряд чи я буду на щось здатний уранці",—подумав Аллен, і йому стало соромно за свій егоїзм. Першим уроком у нього була американська історія, і він спробував пригадати, що саме збирався розповісти учням про федеральні закони, бо не хотів думати, що означала поява Леслі в такий пізній час та її істерика.

Коли Леслі ввійшла на кухню, вона була уже в халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Коси зачесані, обличчя майже спокійне.

— Ось,— сказав він.— Ось твоя склянка.

— Дякую,— тихо мовила Леслі і спробувала всміхнутися до нього. Ця її усмішка була схожа на спалах маяка-мигавки десь ген за тисячу ярдів.

— Люба, що сталося? Ти попала в аварію?

— Ні. Тільки разів із десять мало не заблукала. Я вперше вела машину в снігопад. Іноді машина ніби живе власним життям.

— Щось трапилось у Нью-Йорку?

— Нічого особливого — Леслі сіла, взяла обіруч, як дитина, склянку, піднесла її до рота і спрагло почала пити.

На мить у його пам'яті зринув, ніби перебивна картинка, образ Юдіт Кінлін. Вона сиділа в ресторанчику із запітнілими вікнами й тримала ось так біля уст чашку з кавою.

Смак віскі я почну відчувати, мабуть, у років вісімдесят,— промовила Леслі.— Але з книжок знаю, що його дають тим, хто врятувався після корабельних катастроф. Виходить, віскі здатне підтримувати в людині життя. Ні, нічого особливого не сталося. Я чудово повечеряла з нашою директрисою, ми грали дуетом Шопена, і вона розповідала, якою чудовою людиною був. її чоловік і як вона тужить за йим, відколи вів помер; і якою знахідкою була Керолайн для школи, і як вона шкодує,

що в школі нема систематичної спортивної програми, бо якби така програма була, Керолайн могла б дістати стипендію в будь-якому коледжі; і з яким нетерпінням вона чекатиме кожного такого вечора, коли я зможу залишитись у неї, бо так жахливо сидіти, читати, спати в порожній квартирі... Ні, нічого особливого не сталося. Крім того, хіба, що мені уявилося... Мені уявилося, ніби я, як і вона, самотньо сиджу цілий вечір удома і так не хочеться йти самій у ліжко...

— Твій чоловік ще не вмер, люба! —ніжно мовив Аллен.— Хоч він і пробував це зробити.

Його невдалий жарт не викликав у Леслі усмішки.

— Ні, ти не вмер,— сказала вона. Голос у неї був сумний, змучений, безбарвний.— І я зовсім не думаю, що ти помреш. Чого я боюся, то це того, що ми пливемо в різні боки. Ми наче двоє людей, яких підхопило різними течіями і поволі відносить у протилежні боки. Кінець кінцем ти зникаєш, і ось я, як наша директриса, жду наступного дзвінка від Джіммі, чи телеграми від Елінор на мій день народження, чи вирізки з арізонської газети, де говориться, що Керолайн повторила рекорд коледжу з бігу на сто ярдів.,. Раптом мені стало нестерпно лежати серед ночі самій у чужому ліжку, коли ти десь більш як за сто миль від мене... Мені захотілось переконатися, що ти є, захотілося торкнутись тебе...

— Люба! — вигукнув Аллен.— Я завжди буду з тобою!

— Я знаю, я міркую нерозважливо,— провадила вона глухим голосом,— але обоє ми тепер геть вибиті з колії. У мене таке відчуття, ніби ми живемо чиїмось чужим життям. Ми не спимо разом, навіть не їмо разом, ми потопаємо в морі своїх учнів. Мені сниться всяке казна-що— незнайомі чоловіки, хтиві хлопці... А сьогодні, коли їхала додому, якийсь п'яний переганяв мене й, розлютившись, що я не зразу дала йому дорогу, вилаяв мене страшними словами. Потім учепився ззаду, майже бампер у бампер, увімкнув далеке світло й натис на сигнал. Я злякалась і звернула з автостради на першому ж повороті. Потім заблукала й кружляла по всій окрузі темними вузькими плутаними дорогами, і в жодному будинку по дорозі не світилося. Машину на снігу заносило, і я мало не ввігналася в дерево... У мене з'явилося божевільне відчуття, ніби машина хоче вбити мене, ніби вона — мій ворог, і я вже хотіла була зупинитись, вийти, сісти край дороги й замерзнути, але раптом побачила дороговказ і виїхала на шосе. І ось я тут. Принаймні до ранку я почуватиму себе в безпеці.— Леслі силувано всміхнулася й відпила віскі.— Не дивися так стурбовано, любий! Вранці я повернусь до тями, я знаю. А зараз іди спати. Через години дві тобі вставати.— Вона перехилилася через стіл і поцілувала його.-—Іди, прошу тебе. Ти геть зморений. Я вдома. Я в безпеці. Вдень усе виглядатиме інакше.

Аллен був надто стомлений, щоб сперечатися з нею. Він поставив склянку, яку ледь пригубив, і поплентав до своєї кімнати. Він знову тремтів і ліг у постіль, навіть не скинувши халата.

Згодом Аллен почув,— чи то йому здалося, що почув,— піаніно. Воно грало тихо й десь далеко-далеко.

Розділ другий

У середу перед Днем подяки уроків пополудні не було. Леслі з Алленом спакували речі й чекали, коли опівдні по них приїде "мерседе-сом" Конрой, Хейзен запросив їх на вихідні до свого будинку на узбережжі. Стренд, правда, з більшою охотою залишився б у школі и поблукав тихим подвір'ям, коли хлопці роз'їдуться по домівках. Однак після розмови з Бебкоком про Леслі, що відбулася тиждень тому, Хейзенове запрошення виявилося дуже доречним.

Директор покликав Стренда до себе в кабінет і, коли той прийшов, ніяк не міг умоститися за своїм столом. Припалював і гасив люльку, надівав і знімав окуляри, перекладав папери, кілька разів, невдало пробував почати розмову, знічено відкашлявся, щось говорив про систему оцінок, що її запровадив Стренд, про зручний для нього розклад уроків на наступний семестр, до якого було ще цілих два місяці. Кінець кінцем він таки дійшов до розмови, задля якої запросив Стренда, й шібачливо сказав:

— Аллене, я не хочу зайвий раз турбувати вас і не хочу, щоб ви думали, ніби я втручаюся не в свої справи, проте Леслі...— Він зітхнув.— Ви знаєте, що всі ми від неї в захваті й булгї дуже раді, коли вона запропонувала прочитати курс музикознавства. Навіть не уявляю собі, де б ми знайшли на це місце такого кваліфікованого фахівця...

— Містере Бебкок,— перебив його Стренд,— що ви хочете мені сказати?

Бебкок знову зітхнув. За минулі місяці він став ще сіріший і ви-снаженіший, ніж був. Стрендові прикро було дивитися на чоловіка, який усе хапався за свою люльку й уникав дивитися йому в вічі.

— Мені здається, її поведінка протягом останніх тижнів... У ній немає нічого особливого, запевняю вас... Але я хочу сказати, що Леслі... Леслі наче сама не своя, якщо ви розумієте, до чого я веду... Так ніби... Я не розумію, що з нею, може, ви підкажете мені... її поведінка трохи... Сказати "химерна" було б надто різко, але саме це слово чомусь спадає мені на думку... На уроках вона раптом замовкає на півслові... Звичайно, так розповідають учні,й до їхнього базікання слід ставитися критично. Одначе Леслі просто виходить із класу серед уроку й не каже, коли повернеться й чи взагалі повернеться. Вчителі бачили, як вона йшла через подвір'я й плакала. Може, вона стомилася? Та навантаження в неї, як ви знаєте, невелике... Я ось подумав, чи не запропонувати їй невеличку відпустку... на тижнів два-три... Міс Коллінз трохи знається на музиці й береться тимчасово замінити її... Певна річ, у школі існує традиція платити вчителеві протягом... ну... його відсутності через хворобу.

О господи, мені так важко знайти потрібні слова!

Алленові було прикро за цього лагідного, переобтяженого турботами й кволого чоловіка і водночас за свою безпорадність щодо Леслі. Відтоді як дружина приїхала серед йочі й розбудила його, вона була вдома просто сама не своя — тиха, пригнічена істота, що байдуже блу-, кає з кімнати в кімнату й помалу згасає.

— Це не втома,— сказав Стренд.— Тут ціла низка причин. Думаю, школа в цьому не винна.

— Дякую, Аллене. Я не був певен, чи ви це помітили. Часом буває, що найрідніші люди...— Бебкок не доказав.— Школа, вся її атмосфера, коли семестр такий довгий, осіння погода... В листопаді тут буває важко й міцним людям, а для вразливої жінки — це мов ув'язнення...

— Містер Хейзен запросив нас на День подяки до Хемптона,— мовив Стренд.— Може, з нами поїде й син. Там будуть люди, чиє товариство її цікавить, і, мабуть, це якраз те, чого їй треба...— Стрендові ке терпілося якомога скоріше зникнути з-перед очей стомленого і стурбованого чоловіка, що сидів навпроти нього.— Думаю, це допоможе. А як ні... тоді побачимо. Одна подруга запрошує Леслі поїхати з нею до Європи. Поки що вона відмовилась, та коли я скажу, що ви запропонували невеличку відпустку, яка піде їй на користь... Я зроблю це як можна тактовніше... Ви не проти, якщо я відкладу розмову з нею до вихідних?— Говорячи так, Аллен уже знав, що йому важко буде почати цю розмову. Через легкодухість? Чи від страху завдати Леслі ще більшого болю?

— Робіть як вважаєте за краще. Аби на користь. Вам легше вирішувати.— 3 голосу Бебкока було чути, що він радий бодай кілька днів не думати про це.— І знаєте,— обережно додав директор,— коли ви відчуєте, що вам з дружиною потрібна невеличка допомога з боку психіатра, то є один дуже непоганий фахівець, він приїздить із Нью-Хейве-на, якщо виникає потреба... Ви б здивувалися, коли б знали, як часто нам доводиться його викликати. І до. вчителів,, і до учнів. Часом мені, здається що, між нами, всіма; надто тісні взаємини, що ми просто.

141

тримаємо, так би мовити, одне одного в обіймах, і так день при дні — Отож нівелюється особистість, стикаються характери, насуває меланхолія, наближається зима... Стільки всього треба передумати, стільки стресів...— Він ще раз зітхнув і знову заходився перекладати на столі папери.

Стренд вийшов із кабінету й поволі рушив через подвір'я. Коли з ним віталися учні або вчителі, він щоразу довго думав про кожного, Намагаючись угадати, котрий з цих людей розмовляв із Бебкоком про Леслі; як— вони до неї ставляться, хто нишком посміюється з її поведінки, хто жаліє її, хто називає бідолашною жінкою, а хто каже, що винен чоловік...

Той психіатр, про якого казав Бебкок, може, й справді добра і щира людина, прихильник сучасних тотемічних вірувань у те, що слова здатні лікувати хвороби, спричинені не словами і взагалі анітрохи не пов'язані з мовою.