Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

 І просо золоте голодним горобцям Рукою вільною навсебіч розсипає. І раптом зникло все. Ні горобців немає, Ні бистрих кроликів: все щезло, як мана, Бо вчулася хода і мова голосна В подвір’ї. То посли добжинської громади Прийшли послухати розумної поради. Господар, бачивши, що йде до важних справ, Гостей увічливо до хати попрохав, І тут розказано усе йому до краю. Людей дедалі більш у хату прибуває; Прийшли, наїхали — і верхи, й на возах, — Бо чутка вже пройшла по інших хуторах, Що пахне битвами, а може, і війною. Ржуть коні стомлені, лунає брязкіт зброї, У сінях стовпище, як не було давно, А решта — голови просунула в вікно.

КНИГА СЬОМА

РАДА

Спасенні поради Бартоломія, званого Пруссаком. Воєнний голос Матвія Хрестителя. Політичний голос Бухмана. Янкель радить миритись, але згоду розтинає Ножик. Гервазієва промова, що дає знати великі сліди сеймового красномовства. Старий Мацек протестує. Несподівана поява воєнної підмоги розбиває нараду. Гей же на Сопліцу! Спочатку довгу річ Бартоломій почав — У Кенігсбергу він із барками[127] бував А що понад усе пруссацтво ненавидів, Хоч говорить любив про нього, від сусідів Жартливе прізвисько дістав собі — Пруссак. Бувалий чоловік, в політиці мастак, Частенько зазирав уважно до газети, То міг порадити! «Напевне, ви візьмете, — До всіх звернувся він, — цю справу не за жарт, Французи — молодці, і геній — Бонапарт, Що по Костюшкові такого не бувало. Я б звірився на них, — а зустрічав немало Народу всякого: усякий є народ. Пригадую собі, як тому кілька год Я в дядька гостював і справи мав у Гданську. Ну, а між справами таки й потіху панську Не боронив собі: частенько полював. Грабовський,[128] що тепер у штабі службу взяв, Зо мною виїхав у ближній ліс на влови. В Короні[129] на той час був мир. Аж от, панове, Про битву рознеслась по всій країні вість. З листом тоді до нас прибув бажаний гість Од пана Тодвена. Грабовський розгортає —  І що ж би думали, у тім листі читає? «Ущент під Єною побито пруссаків…»[130] Як був я на коні — зіскочив — сотворив  Молитву. А тоді до міста ми майнули, Немов про новину нічого і не чули, Немов за справами. Аж бачимо — ландрат, Гофрат[131]і комісар та всякий сучий брат Німецький — оддає низенькі нам поклони, Та кожне крутиться, як муха та, що тоне В окропі… Сміх бере, і розбирає злість! «Ну, як там з Єною, яка остання вість?» — Питаємо ми їх, удаючи простоту. Вони ж, налякані, од жаху та турботи «Майн гот, о вей!»[132] — кричать, повісивши носи, Та ну втікать, немов за ними люті пси Женуться. То була, скажу я вам, потіха! Еге… Набралося утікачів до лиха: Як тая комашня, розлізлись по шляхах. Везуть і подушки, і ковдри на возах, Жінок на ті ж вози та діти посадивши'. А ми, нараду вмить воєнну учинивши, За ними, і взяли чесать та примовлять, Що довго мусили ландрати пам’ятать! Тим часом генерал Домбровський до Познаня[133] Прибув, скликаючи до збройного повстання… За тиждень — німця вже й на ліки не знайти! А що, коли б і нам, для славної мети, З’єднатись та й зчинить воєнну веремію? Що, браття, скажете? Як думаєш, Аіатвію? Війська, що й не злічить, веде Наполеон, І слід змітаючи ворожих перепон, — А ми б отут його зустріли хлібом-сіллю, Московському рости у нас не давши зіллю!» Скінчив. Мовчить Матвій, правицею за бік Торкнувся (шаблю він носить при боці звик За часу давнього) — і пригадав минуле: Адже і прізвисько Забік йому приткнули, Що він за бік хапавсь на гніву певний знак, — Помовчав-погадав — нарешті каже так: «Утиштесь! Відкіля такі у вас новини? Французи де тепер? В які ідуть країни, І скільки війська там, якого і під ким? Хто знає — розкажи!» Найкраще — підождім, — Пруссак на ті слова, — ми ксьондза-бернардина Робака: певна він, досвідчена людина, Та