Читати книгу - "Знову "ми", Ліка Радош"

- Добре.

Закінчую виклик. Та продовжую збори.

* * *

Стас

Аліна зателефонувала, коли я був в холі готелю, і планував викликати таксі, щоб їхати до неї, та закінчити почату нами розмову. Коли, вона скасовувала зустріч, то з'явилось двояке відчуття. Наче і радий, що розмова перенесена на деякий термін. Є більше часу, усе добре обдумати, знайти правильні слова, аргументи, щоб мати змогу переконати її в успішності моїх планів.

З іншого легке роздратування, що ми далі залишились в тій невизначеності. А час швидко тікає. Вже місяць пройшов, як я приїхав до міста. В Києві, багато справ. І залишатись тут довше я вже не можу. І на цей момент, делегувати свої повноваження не маю кому.

Максим, взагалі, підозрює, що хтось із наших київських співробітників працює на конкурентів, тому все можливе повинні виконувати своїми руками, не довіряючи, на цьому етапі, нікому.

Що ж робити? Оскільки плани змінились, не повертаюсь в номер, а вирішую зазирнути в ресторан та перекусити, звісно, якщо будуть вільні столики. Все ж таки, суботній вечір, люди хочуть відпочити.

Мені не щастить отримати окремий столик. Але в залі бачу самотню фігуру Потоцького, котрий знову занурився у роботу, та переглядає документи, цього разу в паперовому варіанті. Підходжу до нього.

- Здоров, друже! Не проти, якщо приєднаюсь. - Максим підіймає голову, злегка киває, погоджуючись, та продовжує вивчати документи.

До нас підходить офіціант. Не відпускаючи його, одразу роблю замовлення. Та мовчки чекаю на свою їду, розсіяно блукаючи поглядом навколо. Поволі розслабляюся. І даю собі перерву, щоб не обдумувати всі можливі варіанти дальшого розвитку наших з Аліною стосунків. Краще на деякий час залишити голову пустою, та просто насолодитися смачною їжею та напитками.

- За що ж мені така честь? Я вже привик проводити вечори в цьому ресторані на одинці. Навіть шанувальницями обзавівся. - відкладає документи Максим, та починає розмову, знову, у своєму іронічному тоні.

- Ти мене розкусив. Твоя компанія, то запасний варіант. Аліна поїхала до Чумаченко, каже що в неї щось трапилось, і мені приходиться вдовольнятися твоїм прісним обличчям.

- А що трапилось? - друг вмить став серйозний. Навіть якийсь збентежений.

- Не знаю. Не розпитував. Знаєш, якось не до того. І своїх проблем доволі. А ти чого цікавишся? Щось трапилось, коли ти відвозив її додому? - не помічав раніше за Максимом такого інтересу до співробітників.

- Та ні. Просто, до слова запитав. То що? Кажеш, проблеми в раю? - відповідає Потоцький.

- Все нормально. - відповідаю, в цей момент принесли моє замовлення.

- То чому такий кислий вигляд. Невже тільки через те, що вечір обламався? - продовжує докопуватись до мене приятель.

Мовчу. Взявся за свою вечерю. Ретельно пережовую. Та обдумую, чи хочу ділитися своїми переживаннями. Та врешті вирішую, що Максим і так багато знає.

- В нас виникла суперечка, про переїзд. - зрештою відповідаю я.

- Не хоче їхати з тобою? - не так запитує, як стверджує факт Максим.

- Саме так.

- І що? Просить тебе залишитись в Франківську? - продовжує допит Потоцький.

- Та ні. Просто, говорить, що поки я дуже пришвидшую події. - сам відповідаю, та обдумую, чи такий я вже правий, в тому, щоб так швидко виривати її зі звичного життя.

- Логічно. Мені також здавались твої заяви про її переїзд поспішними. - підтверджує мої догадки Макс.

Похмуро глянув на нього. Не приємно визнавати свої помилки. Тим часом товариш продовжує промивати мені голову.

- Сам подумай. Ви тільки зійшлись. Не мало не багато, тільки тиждень разом. Не влаштовуючи бойових дій. А так, поїдеш. Обдумаєш все ще раз. Може, воно тобі і не треба. - ну це вже лишні слова.

- Макс, не забувайся. Те чого ти не можеш зрозуміти, від цього менш реальним не стає.

- Та годі тобі. Я пожартував. Насправді думаю, що якраз відстань і пришвидшить рішення вашої суперечки.

Киваю. Бо доля правди в словах Потоцького таки є.