Читати книгу - "Згадай мене, Уляна Пас"

- Звісно, - миттєво відповідаю. 

- До речі, - жінка дістає з сумки телефон Роми та передає мені. - У вас, здається, однакові телефони. Можеш його зарядити й передати Ромі? 

- Без проблем, - забираю телефон, і ми прощаємося. 

Рома все ще спить, тому одразу дістаю з сумки зарядку й під'єдную до неї телефон хлопця. Вмикаю його і сама не розумію, навіщо продовжую лазити у ньому. В принципі, нічого нового я там не бачу. Кілька наших спільних фото, і більше нічого. Але коли відкриваю журнал дзвінків, не одразу вірю у те, що бачу. 

Практично опівночі Ромі телефонували, і номер цей я добре знаю. Захар…  

- Що ти робиш? - Рома запитує так несподівано, що телефон вилітає з моїх рук і падає на столик. Підіймаю погляд на хлопця і все ще боюся приймати ось таку нову реальність. 

- Твоя мама попросила зарядити твій телефон, - даю ґаджету спокій і наближаюся до хлопця. Сідаю на край ліжка й не можу відвести від нього погляду. 

- Що з тобою? - Рома надто добре мене знає, а зараз мені дуже важко тримати емоції під контролем. 

- Я хочу знати, хто це з тобою зробив, - кажу твердо, але голос однаково тремтить. 

- Ді, давай я сам розберусь, - зітхає хлопець.

- Ти вже розібрався, - фиркаю. - Це Захар, так? 

- Тобі не говорили, що лазити в чужому телефоні негарно? - хмуриться хлопець.

- А тобі не говорили, що ігри в героя ні до чого хорошого не приведуть? - підводжуся на ноги й відчуваю, що зараз просто розплачуся. Здається, мої розчарування тільки набирають обертів. Захар мудак і має відповісти за те, що зробив. 

- Не злись, - хлопець повільно сідає, а я вже плачу, не зупиняючись. 

- Легко тобі говорити! - кричу сердито. - Я мало не втратила тебе, причому двічі! 

- Але ж не втратила, - Рома усміхається і подає мені свою руку. Я приймаю її одразу і сідаю поруч з хлопцем на ліжко. Він обіймає мене за талію, а я кладу голову йому на плече. - Я обіцяю, що не залишу все це так. Захар відповість за те, що зробив. Єдине, про що тебе попрошу, - тримайся від нього якомога далі. Хто знає, що в голові у цього мудака. 

- Обіцяю, - швидко відповідаю і зазираю хлопцеві в очі. - Знаєш, я дуже боялася, що після чергової травми ти знову мене забудеш. Навіть не знаю, як змогла б пережити це. 

- Я не забув тебе, Ді, - усміхається Рома. - Я пам'ятаю, як ми плавали у річці, як ти злилася і нервувала. Пам'ятаю, як зламав руку, коли ми грали м'яча на дорозі. Вдруге я зламав руку, коли ми вирішили перевірити, чи можемо залізти на стіну розваленої будівлі. Ти перечепилася, а я тебе врятував. Ну а втретє це сталося, коли твоя кішка залізла на дерево й не хотіла злізати. 

- Звісно, ти пам'ятаєш, адже я зовсім недавно розповідала тобі про це, - сміюсь. 

- Як і про те, що в школі ти любила носити мамині сережки й завжди заплітала два смішні хвостики, - додає Рома. - А ще, що твою кішку звали Клава і вона була яскраво-рудою та пухнастою. 

- Я не говорила цього… - розгублено витріщаюся на хлопця. - Звідки ти це знаєш? 

- А сама як думаєш? - усміхається хлопець. - У мене таке враження, Ді, що я завжди тебе кохав, але через страх боявся собі зізнатися. 

- Ти згадав усе? - кричу мало не на всю лікарню і не можу стримати сліз радості. 

- Усе, Ді! - киває. - Я маю багато тобі розповісти та пояснити. Сподіваюся, ти мене вислухаєш. 

- Звісно, Ромо. Тільки… - мені страшно запитувати, але надалі жити в невідомості - ще важче. - Ти дійсно розчарувався у мені? Просто слова Ані… 

- Я ніколи в тобі не розчаровувався, Діано, - Рома накриває мою руку своєю, і я йому вірю. - У собі - так, але точно не в тобі.