Читати книгу - "Чорний хліб"

Він ще посидів, подумав, потім таки пішов до суміжників, випросив пів чашки таврійського тризіркового, повернувся до свого кабінету й узяв до рук телефони. Службовий він ніколи не вимикав, а в особистому й спеціальному зранку вимкнув сигнали. Не до того було.

І з’ясувалося, що йому двічі телефонував Ігор, а потім надіслав повідомлення: «Обід з V у III. 13». Штірліц, блін. Це означало, що він оговтався й уже домовився про зустріч із новим прокурором у ресторанчику «Вдали от жен», який вони завжди називали «У Зої», тому що з давніх часів цю шашличну тримала Зоя Сергіївна, спочатку працюючи там завідувачкою, а потім приватизувавши цей заклад.

Сергій відніс начальнику зізнання домушника, вирішив, що вистачить з того й чотирьох сотень, вислухав свою пор­цію лайна й поїхав на обід, сказавши черговому, що буде вже завтра. Дорогою пригадав, що за всі дні забув сісти й порахувати, скільки кому виходить при різних варіантах ціни за маєток, виматюкав себе відразу по кількох напрямках і прибув до Зої на пів години раніше.

Біля бару хлопнув стопар вірменського, замовив кави й збирався було порахувати розклад, як з’ясувалося, що обидва компаньйони вже на місці — сидять в окремій бесідці. Вони що, спеціально домовилися на годинку раніше, щоб щось вирішити без нього? Він відверто жалкував, що повівся на Ігореву замануху — вже вляпався, а прибутку поки не видно. Та стара звичка доводити справи до кінця не давала шансу зіскочити дорогою. Бо це не-пра-виль-но.

Ігор з Васильченком їли шурпу, гучно сьорбаючи. Се­рьога завдяки дружині від цього давно відучився і став звертати увагу на такі речі — тьху, жлоби.

— Здорово, пацани, — привітався він так, ніби не помітив, що вони приїхали раніше, сів поруч.

— Здоров-здоров, — відповів прокурор, — мені отут якраз розказують, як ви поохотилися.

Його жирні губи розійшлися в радісній посмішці, а капітан подумав, що було б непогано вдіти обом по гарячій тарілці на голову.

— Да, було діло… Я ж кликав вас, Петре Миколаїчу… Повеселились. Знати б, хто там це все підмутив.

— Та хто, — ще більше зрадів Васильченко, — понажиралися, добре, хоч не пострілялися там.

Ігор хмикнув і промовчав — падло підлабузне.

— Та да, — вирішив не загострювати питання Сергій і відламав собі шматок лаваша, раз вони на нього перше не замовили. — Шо рішаємо? Малий вийшов, ми йому запропонували п’ятнашку плюс квартиру в Миколаєві, двушка, Ігорьоша її в двадцятку оцінив.

— Що за квартира? — швидко зацікавився прокурор, і тут вже Ігорю довелося встрягати:

— Та перепала по одному ділу, я її й так продаю, можна заодно… Він так швидше погодиться, він же там учиться.

— Ну-ну… Квартира, мабуть, десятка красна ціна, а ти й тут вирішив нагрітися?

— Та нє, я подумав — він так швидше… А так буде де жити. На березі, кстаті.

— Ладно, — продовжив Сергій, — то вже таке. Тут головне, чи погодиться він? Тоді ми зсумуємо все в тридцять п’ять, а Мулі здаєм розклáд? Він же з половини обіцяв.

— Це вже друге питання, — поважно вимовив Васильченко, витер рота долонею й нею ж провів по голові. Щербук уже почав жалкувати, що так мало випив на барі, але тут вийшла сама Зоя Сергіївна й поставила перед ними блюдо з шашликом, навколо якого були акуратно розкладені скибки запеченої картоплі.

Всі радісно накинулися на м’ясо, а прокурор продовжив:

— Спочатку треба, щоб Андрій цей ваш погодився й усе підписав. По замовниках будемо потім вже рахувать, як краще нам бути.

— Я думаю, шо подітися йому особо нема куди, — підняв голову Сергій, — та пропоную малому накинуть чутка, а то… негарно.

Ігор тільки знизав плечима, а Васильченко не змовчав:

— Хочеш, зі своїх давай. Тільки там ще з реєстратором треба буде щось рішать, я не знаю, скільки він захоче. Треба ж всьо переписувать, і бистро.

— Давайте Андрію накинемо хоч п’ятірку.

— Ти погано почув? Можеш зі своїх добавить, я не проти.

От же ж жирне падло, звідки його до нас перевели? І де вони тільки набирають їх до органів нагляду, всі як з одного інкубатора. Пономар був — товстий. Потім той, як його… На Карлсона схожий. Теж. Тепер цей… Дістати б зараз непомітно з-під піджака пістолет і стрельнути тобі в живіт, під столом. От би ти здивувався, правда? От би ти впав й харкав кров’ю. А тоді б стати над тобою і…

Сергій вичавив з себе посмішку, вмокнув картоплинку в майонез і запропонував:

— Ну, можемо разом заїхати туда. Завтра, наприклад, після обіду?

— Нє, — протягнув Васильченко, — от ви вдвох і їдьте. Причому зараз. А я викличу до себе реєстратора того… Хай пообсирається спочатку. А потім видно буде… І цей… Ти казав, — повернувся він до Ігоря, — що можна переписати все на жінку його колишню. Де вона там живе?

— У Запоріжжі, — сумно відгукнувся Ігор, — тільки я її з дитинства ж… Там така жучка… Там хатою і п’ятнашкою ми ніяк не відіб’ємся. З нею це не пролізе. Вона б і тоді хєр шо віддала, але Тарас її прижав… Через ваших, до речі.

— Ну, добре. Я поїхав до себе. А ви рішайте там вже з сином цим. Бо справа по нарколигах іще лежить, я її поки притримаю. І цей… буде вийобуваться, скажіть, що я вже знаю, як його дід з батьком еті поля добирали. З голой жопой піде.

Васильченко встав, поляскав себе по животі й пішов до ресторації, звідки почулося, як він гучно дякує Зої Сергі­ївні за обід.

Ага, дякує воно… А розраховуватися їм — ще одне підтвердження старої істини, що прокурори за себе ніколи не платять. Навіть на цвинтарі. Де б йому, звичайно, опинитися якнайшвидше… Між іншим, ще одна причина жалкувати — хто поліз приручати нового районного прокурора? І хто кого врешті приручив й осідлав?

Вони лишили по сто гривень, доїли м’ясо, хоч і не лізло, і викинули на пальцях, на чиїй машині їхати. Капітан обрав ножиці, розпорядник викинув каміння. Ну, воно й правильно — «нива» краще подолає ці байраки.

Ігор сказав, що, по-перше, треба заїхати до церкви, бо Гриша вже йому всю трубку віддзвонив — усе намагається розібратися зі своїми наркоманами. Вони, звичайно, знали про цю клініку, яка спершу при церкві була, а потім Олег уже погодився їх у себе тримати. Але Сергій вважав, що наркоманів нехай їхні батьки й тримають в себе, погано виховав — отримуй. Тут би живих врятувати, нема коли перейматися долею цих залежних, від яких уся дрібнота — крадіжки, розбій, розповсюдження.

Тому до Григорія заїхали, але навіть з машини не вийшли. Священник вибіг з церкви й почав було кричати:

— Серьога, шо ж ти робиш? Андрія ледь не закрили!

Ага, знав би ти, попка, що насправді відбувається, ти б тут відразу дуба дав. І недалеко було б нести, між іншим.

— Не ори, — поморщився Щербук, бо голова знову почала боліти, — шо ти хочеш?

Святий отець помовчав, збираючись зі словами, і значно тихіше почав: