Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Треба було якось рятувати ситуацію. Я легенько торкнулася Олегової руки.

 — Там моя мама, — сказала розгублено. 

 — То ходімо знайомитися, — здається, несподівана зустріч зовсім його не здивувала.

Він узяв візочок і обережно покотив пішохідним переходом, а я йшла слідом і гарячково розмірковувала, як почати знайомство. Адже зараз може вигулькнути на світ моя брехня —  я ж  сказала Олегові, що батьки в курсі мого позування для його картини, а насправді вони ні сном ні духом про це не знали…

 Але, схоже, Олег вирішив узяти справу в свої руки.

 — Добрий день, — ввічливо привітався, підходячи до мами. — Ви зі своєю донькою дуже схожі... прямо одне обличчя. Було б чудово написати ваш спільний портрет!

 — Пор...трет? — мама, здається, ще  нічого не розуміла, тільки збентежено переводила погляд з мене на Олега і назад. 

 — Мам, це мій знайомий —  Олег, він художник, — швидко випалила я. — Йому на конкурс потрібно було намалювати жінку з немовлям, і Олег попросив мене попозувати.

 — А, ясно, — мама з полегшенням усміхнулася. — А що за конкурс?

Вона завжди була дуже практичною жінкою.

Далі наше спілкування потекло вже більш невимушено. Ми йшли вулицею, причому Річинський продовжував котити візок із Яриком, розповідаючи мамі про майбутній конкурс і різні виставки та фестивалі, в яких він брав участь. Мама уважно слухала. Ярик махав ручками і агукав, немов теж брав участь у розмові.

Одна я пленталася позаду, немов мене усе це зовсім не стосувалось.

Коли ми підійшли до нашого будинку, мама несподівано запросила Олега пообідати разом із нами. Схоже, він їй сподобався.

 — Я не знаю, чи це зручно, — він похитав головою. — Може, іншим разом? 

 — Та не соромтеся, заходьте, — мама випромінювала впевнену  привітність. — Допоможете заодно цей транспорт затягти нагору…

Я кинула на неї благальний погляд, та вона вдала, що нічого не помітила.

А Олегові вже було незручно відмовлятися, тож він  звичним рухом підхопив візок і поніс сходами.

 — Хоч би малого взяла на руки! — покартала мене мама. — Ти ж бачиш, людині важко!

 — Мені зовсім не важко, — відгукнувся Олег.

Але я вже дістала Ярика з візка і заходилася поправляти на ньому одяг, щоб приховати своє збентеження. 

Тим часом мама завела Олега, котрий слабко заперечував та поривався прощатися,  до ванної кімнати, показала, де вимити руки, а потім, як вельмишановного гостя, посадила в залі на покуті і миттю заставила стіл різними наїдками і напоями.

Кулінарія  була її життєвим покликанням, хоча все життя вона пропрацювала  з документами і цифрами, але вдома відривалася на повну. Як ще з такою пристрастю до виготовлення смачних страв ми всі троє залишалися досить худорлявими? Певно, вся справа була в генах. 

Я понесла Ярика до спальні, змінила йому підгузник та переодягла в домашній костюмчик. Тоді заходилася годувати. Мені не хотілось  виходити до зали.

“Хай вони там самі засідають”, — подумала сердито. 

Гнівалася на маму, що так безцеремонно затягнула чужу людину в дім. На себе — що не розповіла батькам про всі ці сеанси позування, і тепер виглядала в їхніх очах брехухою. На Олега — сама не знаю чому. Тільки на Ярика не гнівалася, бо він ще був малий і все одно нічого не розумів.

Раптом пролунав тихий стукіт у двері.

 — Дозволиш увійти? — це був Олег.

 — Так, звичайно, — я обсмикнула футболку, поправила волосся. Сиділа на ліжку, а Ярик лежав поруч і бавився брязкальцем. 

Олег спинився на порозі, швидким поглядом окинув мою кімнату.

 — У тебе так затишно, — констатував він.

 — Дякую.

 — А чому не виходиш до нас? Щось негаразд?

 — Мені незручно. Мама… вона не здається тобі нав’язливою?

 — Зовсім ні, — він знизав плечима. — З чого ти взяла? Вона така приємна, гостинна жінка…

 — Вона розпитувала тебе про мене? — не вгамовувалась я.

 — А чому вона мала розпитувати? Я сам усе розповів.

 — Що “все”?  — я піднялася на ноги і тепер дивилась на нього не знизу вгору, а прямо. — Що ти їй розповів?

 — Попросив дозволу з тобою одружитися, — серйозно відказав він.

 — Олег, ти… — я аж задихнулася. — Навіщо?

 — Та заспокойся, я жартую. Ми просто розмовляли про мистецтво. Аліно, що з тобою? Чого це ти так почервоніла?

Я несподівано схопила з ліжка маленьку декоративну подушку і кинула в нього. Він встиг ухилитися, і подушка пролетіла через всю кімнату та вдарилася об двері. Ярик у захваті дригав руками й ногами та заливався голосним сміхом.

До кімнати зазирнула здивована мама:

 — Що тут у вас відбувається? Аліно, ну що ти поводишся, як мала дитина? Мені вже соромно за тебе перед гостем…

Цієї миті Олег повернувся до неї і невимушено запитав:

 — Тетяно Аркадіївно, скажіть. будь ласка, чи можу я попросити у вас руки вашої доньки? 

Мама підняла подушку з підлоги, притулила її до себе і спідлоба поглянула спершу на нього, тоді на мене.

 — Ви, певно, жартуєте?

 — Зовсім ні, — Олег заперечно похитав головою. — Я цілком серйозно.

 — Доню, — мама уважно дивилась на мене. Я побачила, що її губи тремтять від хвилювання. — Ну, скажи що-небудь…

 — Я не знаю, — видихнула я і повернулася до Олега. — Навіщо це тобі?

 — Я відчуваю, що ви з Яриком принесете мені удачу, — відповів він. — І ще я вас обох люблю.

Він зробив крок уперед і легенько поцілував мене в губи. Ледь торкнувся, і, мабуть, збоку вся ця родинна ідилія виглядала дуже зворушливо.

Але всередині мене щось протестувало проти такого поспішного рішення. 

“Ні, це не насправді, це всього лиш гра, — хотілось вигукнути мені. — Давай припинимо, нехай усе буде, як раніше. Залишимося тільки друзями!”

Проте разом з тим я розуміла: Марина з Катею мали рацію. Дружба між чоловіком та жінкою рано чи пізно мала перерости у щось інше...