Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Виявилося,  що створення картини — це була клопітка і тривала праця. Мені довелося приходити в майстерню кілька разів, і часом, просидівши непорушно із сплячою дитиною на руках годину, а то й дві, я потім не помічала на полотні жодної різниці з тим, що було на ньому учора.

 — Деталі, — пояснював мені Олег. — Інколи невеликі деталі забирають вдвічі більше часу, аніж щось глобальне.

У людському житті, скоріше за все, діяв такий самий  закон. 

Поки я сиділа і позувала, у мене з’явилася можливість  мовчки обдумати усе своє не таке вже й довге та насичене різними подіями життя-буття. Під час роботи Річинський зосереджено мовчав. Зате коли черговий сеанс закінчувався, він вмикав електричного чайника, діставав з маленького холодильника тястечка. або торт, фрукти — і починав мене пригощати.

 — Ти надто худа, треба краще їсти, бо аж світишся, — приказував він, немовби та турботлива бабуся.

Так, ми якось непомітно перейшли на “ти”. 

З ним було легко і цікаво  розмовляти на найрізноманітніші теми.  Він набагато більше за мене бачив і знав, проте ніколи не загострював на цьому увагу, умів вчасно і дотепно пожартувати, і, здавалося, ми розуміли один одного з півслова. А головне, що мені тоді імпонувало — він не чіплявся до мене, жодного разу не сказав чогось двозначного, навіть не торкнувся рукою ( за винятком того, найпершого дня). Можливо, то моя реакція на дотик до волосся дала йому зрозуміти,  що мене краще не чіпати. А може, він просто бачив у мені  тільки друга і співрозмовника — і це мене цілком влаштовувало.

Якось, коли ми пили чай і дивилися у вікно на захід сонця, він запитав:

 — А чому ви з чоловіком розлучилися?

Це питання застало мене зненацька. 

 — Я не була заміжньою, — зізналася і тут же пошкодувала про надмірну відвертість. Для чого? Тепер він буде думати, що я брехуха.

Проте Олег зреагував на мою відповідь спокійно. Лише кивнув головою так, ніби дав зрозуміти — все нормально.

 — Це мама дала мені обручку, — продовжила я швидко, немов боялася, що він переб’є. — Вона сказала, що так буде легше. Ніхто не задаватиме зайвих питань.

 — О, вибач, мабуть мені не треба було виявляти цікавість. — Річинський похитав головою. — Зрештою, у житті кожної людини можуть бути речі, про які вона не зобов’язана розповідати нікому.

 — Дякую, що ти це розумієш…

 — Я сам був у схожій ситуації, — проказав він, і тут же, певно, пошкодувавши, що ці слова вирвалися з його уст, швидко встав і підійшов до холодильника, неначе мав там щось знайти. Відчинив дверцята, зазирнув досередини, потім легенько  вдарив себе по чолі:

 — Ото я забувака! 

Повернувся до шафи, де зберігав свої фарби та пензлі, і дістав звідти пляшку вина та дві склянки.

 — Давай вип’ємо за те, щоб минуле залишилося в минулому, а твоє майбутнє було щасливим!

 — Мені не можна спиртного,  — я вказала  поглядом на візок, у якому спав Ярик.

 — Один ковток не зашкодить, — він хлюпнув мені зовсім трішки, а собі налив половину склянки.

Я внутрішньо підібралася. Була готова до того, що тепер у наших стосунках щось зміниться, і не знала, як ввічливіше сказати, що романтичних стосунків більше мати не хочу. 

Дівчата з гуртожитку завжди говорили, що дружба  чоловіка й жінки — річ неможлива, і рано чи пізно вона неодмінно закінчиться у ліжку.

Проте, схоже, винятки з цього правила все ж існували. Бо навіть після того, як ми разом випили вина, жодних залицянь з боку Олега я не побачила. Ми продовжили розмовляти про все на світі, аж поки я не схаменулася, що мені вже потрібно йти. 

***

Як це стало вже звичним, я вийшла першою і притримала двері під’їзду, поки Олег ніс по сходах візочок. 

Він обережно поставив свою ношу на тротуар, зазирнув до візочка і скорчив Ярикові, котрий з цікавістю витріщався на нього, смішну гримасу. На мене, видно, так вплинула та дещиця вина, яку я недавно випила, бо мені стало дуже весело —  і я голосно розсміялася, спостерігаючи за цією картиною.

Та за мить сміх застряг у мене в горлі.

Бо на протилежному боці вулиці стояла моя мама і з неабияким здивуванням спостерігала за нашою компанією...