Читати книгу - "Моя зухвала, Ема Ноель"

На нас завмирають поглядами кілька пар зацікавлених очей. За великим овальним столом сидить кілька чоловіків у костюмах. Руслан тримає мене під руку.

— Вибачте за незручність, — звертається Руслан до чоловіків у костюмах. — Моя наречена вирішила зробити мені сюрприз, — усміхається натягнуто. Розслабляє пальці, але не відпускає, а навпаки притягує мене ближче й цілує в скроню. — Посидь тихенько, кошеня, — шепоче, наче й ніжно, але суворо водночас. Так, що складно не послухатися. І саджає мене на один із вільних стільців поруч із собою.

Круто, я відразу ж розправляю плечі й уявляю, що я член ради директорів і теж беру участь у нараді. Щоправда, щойно чоловіки продовжують розмову, мої мрії відразу ж перетікають в інше русло, тому що я нічого не розумію з того, про що вони говорять.

А ще мені знову стає сумно. Я крадькома кидаю на Руслана захоплені погляди у той час, як на собі відчуваю зацікавлені погляди інших чоловіків. А ось Руслан на мене не дивиться взагалі.

Незабаром нарада закінчується й чоловіки починають виходити. Залишається тільки один із них. Кидає на мене насторожені погляди, а потім каже Руслану:

— З приводу справ твого батька… — він замовкає і знову дивиться на мене. Руслан киває, щоби говорив далі. — Просто будь обережний. Не довіряй їм, — киває невизначено в бік виходу, піднімається й теж йде.

Ой, здається, я зрозуміла, про що він. Так виходить, Руслан у цьому не один замішаний?! Хоча, чому я дивуюся. У них, напевно, ціла організація, яка займається цим.

Проводжаю поглядом чоловіка. Ледь за ним зачиняються двері, як відчуваю дотик до свого обличчя. Руслан різко розвертає мене до себе, утримуючи підборіддя пальцями. Не встигаю отямитися, як він атакує мої вуста голодним, жадібним поцілунком. А ще, здається, він злиться.

Карає агресивними поцілунками? Оригінально.

Але за кілька секунд поцілунок стає м’якшим, швидше наполегливим і палким, ніж агресивним. Його руки обплітають мою талію й тягнуть до себе. Сідаю на коліна Руслана, не перериваючи глибокого, відвертого поцілунку. Обіймаю його за шию, наїжачую волосся жадібними дотиками.

Стукіт в двері змушує нас відхилитися одне від одного. Збираюся пересісти, але Руслан мене не відпускає. Усміхається. Хитає головою, стиснувши губи в суворому попередженні.

— Увійдіть, — каже і відкидається в кріслі, залишаючи руки мирно спочивати на моїй талії.

Входить та сама дівчина. Секретарка. Несе дві філіжанки, з яких здіймається пара тоненькими смужками. Погляду вона не піднімає.

Кава? Кривлюся, тому що не люблю каву. Руслан це помічає. А ще оглядає помічницю суворим поглядом. Ух, не хотіла б я такого директора.

— Вибачте, будь ласка, — говорить асистентка тремтячим голосом. — Я мала вас попередити, — додає.

— Саме так, що мала. Емоції потрібно залишати вдома, а тут — працювати. Принеси чашку гарячого шоколаду. Повідом у відділ кадрів, щоби знайшли нову людину. За тиждень щоби я тебе тут не бачив.

Його холоднокровність мене лякає. Навіть мені стало шкода цю дівчину. Він звільняє людину за таку дрібницю, навіть оком не змигнувши? Виявляється, я його абсолютно не знаю.

Похмуро повісивши голову, дівчина виходить із кабінету. М’яке погладжування й пекучий погляд Руслана привертають мою увагу. Дивлюся на нього з осудом, а він лише усміхається.

— Я давно збирався її звільнити. Причина була, а приводу ні. Тепер з’явився, — на противагу його словами погляд стає теплим і ласкавим. — Кошик на її голові — це просто шикарно, — Руслан м’яко торкається моїх губ своїми, продовжуючи усміхатися.

— Але чому? — питаю здивовано, коли Руслан обриває поцілунок.

— Вона стала проявляти до мене не зовсім робочий інтерес. Я цього не люблю. Кожен повинен виконувати свої обов’язки, а не шукати спосіб скочити у штани до керівника.

— Вона до тебе чіплялася? — питаю.

— Типу того, — киває й невдоволено вигинає губи.

Тоді я рада, що Руслан її звільнив. Тепер зрозуміло, чому вона мене не пустила й нічого не сказала Руслану. Хотіла показати себе господинею, а мене зачепити, принизити?

— Кошеня, мені може сподобатися, що ти до мене приїжджаєш на роботу, — хрипкий голос чоловіка віддає солодкою знемогою внизу живота. Він притягує мене до себе ближче, прибирає волосся й цілує шию. — Може мені й шукати нікого не треба.

Останні слова Руслана до мене доходять не відразу.

— Тобто?

— Не хочеш зайняти місце моєї помічниці? — запитує, продовжуючи цілувати мою шию.

— Але я не вмію! — відхиляюся й зазираю в його очі, намагаючись зрозуміти, жартує він, чи серйозно.

Схоже, що серйозно.

— Навчишся, — він усміхається. — У цьому немає нічого складного. Приймати дзвінки, складати розклад зустрічей, приносити мені каву, — на останній фразі усмішка стає двозначною.

— Я абсолютно нічого не знаю про твій бізнес і про те, чим ти займаєшся. Це погана ідея, Руслане, — намагаюся його напоумити.

Знову стукіт у двері. Руслан спокійно каже “Заходь”. Асистентка з'являється із гарячим напоєм і ставить його на стіл.

— Пане Бергер, у вас за десять хвилин зустріч, — повідомляє помічниця, намагаючись триматися гідно. Але видно, що їй це дається складно.

Вона виходить із кабінету, а я дивлюся на чашку з гарячим шоколадом і розумію, що я це пити не буду. Не з її подачі. Мало що, може вона мене отруїти вирішила? Або просто туди плюнула. Мене пересмикує. А ось Руслан згадує про свою каву і випиває її одним махом.

Навіть поговорити нормально не встигли…

— Кіті, ти все ж подумай щодо роботи поруч зі мною. Я тебе ображати не буду, не хвилюйся. І тебе всьому навчать.

— Вона?! — киваю обурено в бік виходу.

— Ні, звичайно, — гмикає Руслан. — Я її до тебе й на гарматний постріл не підпущу. Маленька, у мене і справді зустріч, — чоловік змінює тон. Не розумію, він засмутився тому, що не хоче мене відпускати, чи тому що я йому заважаю? — Може, поїдеш додому? Тобі тут буде нудно, — Руслан гладить кінчиками пальців моє обличчя, вдивляючись із ніжністю й любов’ю.