Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

Я так сильно нервувала, що навіть трохи розболілося голова. Може, я вчиняю неправильно? Може, вся ця моя ідея з самого початку була приречена на провал? Не знаю. Міцно стиснувши руку Габріеля, я підійшла до дверей. Як і раніше, так і зараз – вони незачинені. Тато часто під час п’янок та після них був просто не в змозі провернути ключ в замковій щілині, тому це доводилося робити мене.

Відчинивши двері, я декілька секунд не наважувалася війти всередину, але все ж таки вдалося пересилити себе. В квартирі відчувався важкий, нудотний запах перегару. Знадобилося ще трохи часу, щоб звикнути до цього. Борючись з відчуттям відрази та нудоти, я пройшла вглиб квартири. Всюди було увімкнено світло, валялися порожні пляшки, панував неймовірний безлад. Я одразу помітила, що моїх речей з моменту мого переїзду до Габріеля, вже немає. Напевно, перепродав кому-небудь, щоб купити собі чергову порцію випивки. Страшно, мені стало по-справжньому страшно. Таке відчуття, ніби я знаходжуся в барлозі якогось дикого звіра.

- Затишно, - іронічно промовив Габріель, пнувши своїм начищеним черевиком, порожню пляшку з-під горілки.

- Не смішно, - невдоволено пробурмотіла я.

З кімнати батька лунав звук телевізора. Ми пройшли туди. Тато валявся на дивані, підклавши одну руку собі під голову. Поруч стояла недопита пляшка з алкоголем. Господи, де ж він гроші бере на це все?! Враховуючи, скільки порожніх пляшок ми знайшли, він повинен вже всю квартиру продати.

- Тато? – тихо запитала я, тому що, та істота, яку я бачила перед собою, ледве була схожа на мого батька.

Він насилу підвівся й подивися в наш бік. Худий, зарослий, брудний з болісно-жовтим відтінком шкіри. На це було моторошно дивитися, особливо моторошно, коли я маленькою пам’ятала свого батька гарно одягненим, охайним і молодим.

- Хто прийшов! – тато криво посміхнувся. – Які люди! Та ще без охорони?

- Тато, ми прийшли тебе провідати, - задушено промовила я, старанно борючись з емоціями.

- Яка честь, - він узяв пляшку й зробив декілька ковтків. Склалося таке враження, ніби батько пив не алкоголь, а воду, настільки легко йому давалися ці кляті ковтки.

- Ми тобі допомогти хочемо, - продовжила я спокійно, але голос почав зрадницьки тремтіти.

- Чим? – він п’яно зареготав і, похитуючись, піднявся з дивану. – Хочеш своєму таткові грошенят підкинути? Га? – батько почав йти в наш бік, тому Габріель миттєво підштовхнув мене до себе за спину.

- Коротше, Андрію, це більше не може продовжуватися. Тобі вже час почати лікуватися, саме цим ми й хочемо зайнятися.

- Лікуватися? Я шо, по-вашому, хворий? – тато примружився й зневажливо подивився на нас.

- Ні, чорт забирай, здоровий як бик, - розлютився Габі.

- Ти мені тут не гарчи! – гримнув батько. – Нормально все зі мною, а ви краще валіть під усі чотири вітри. Лікарі мені тут знайшлися! Що ви в моєму житті розумієте?! А з тобою, - він ткнув у Габріеля пальцем, - ми вже давно розрахувалися. Ось дівка в тебе є, так що займайся її вихованням. Хоча, дам тобі пораду, тримай її біля себе, інакше, вона як її мати, може до інших рук потрапити. Це в них у крові.

Я бачила, як змінюється обличчя Габі, це було моторошне явище. Очі потемніли від злості, вуста перетворилися на тонку білу смужку, жовна зарухалися. Він схопив батька за комір і, здається, вже був готовий вдарити, але в останню мить тільки тряхнув та кинув на диван.

- Мішок лайна, - процідив крізь зуби Габріель і взявши мене за руку, повів геть.

Додому ми їхали мовчки, я всім своїм нутром відчувала, що Габріель злиться, дуже злиться. Його сердитий погляд був спрямований виключно на дорогу, а пальці занадто міцно стиснули кермо, через що побіліли кісточки на кулаках. Я почувала себе наївною дурепою й винуватицею в тому, що затишний вечір перетворився на суцільне пекло.

- Пробач, - я вже й сама не розуміла, за що саме, прошу вибачення.

- Тут немає твоєї провини, - жорстко відповів Габі.

- Але ти злишся, я це бачу.

- Я злюся не через тебе, а через твого недорозвинутого батька, - Габріель дістав пачку цигарок. Закурив і мені здалося, що він трохи розслабився.

- Напевно, ти мав рацію, - я похмурим поглядом подивилася у вікно. – Не варто було до нього йти. Час плине, а для нього я все одно залишаюся шльондрою.

- Не засмучуйся, - Габі поклав долоню до мене на коліно. – Він просто пропив залишки свого мозку, тому не розуміє, що верзе.

Коли ми повернулися додому, я швидко перевдягнулась і лягла спати. Хотілося забутися сном і не отруювати себе думками щодо цієї «теплої» зустрічі.

***

Я сидів на кухні та курив. Поліна вже давно спала, а мені все ніяк не вдавалося хоча б задрімати. В голові все ще лунали слова того покидька. Андрія… Тварюка! Донька його шльондра… Я б йому показав, хто тут шльондра, але… Вже достатньо бійок з цим п’яницею.

Закуривши нову цигарку, я знервовано продовжив крутити в руці мобільний телефон. Уранці вже зателефоную Михайлові, в нього родич у лікарні працює, домовлюсь, щоб Андрія забрали на примусове лікування. Тут навіть дурнику зрозуміло, що цей поганець самостійно в лікарню не піде, тому я сам це йому влаштую. Нехай роблять що хочуть, тільки виб’ють це лайно з нього. Такий план трішки мене заспокоїв.

За вікном вже з’явилися перші досвітні натяки, тому вже час, нарешті, трішки поспати. Загасивши недокурену цигарку, я піднявся з-за столу й помітив, що мій телефон завібрував. Я його ввімкнув на беззвучний режим, коли ми поверталися додому та вже й забув про це. На екрані відобразився незнайомий номер. Мені постійно телефонують з чужих номерів, робочі нюанси, до того ж спрацьовує звичайний життєвий фактор – забув, загубив, вкрали. Мішка за останній рік змінив чотири телефона. Здавалось б, що тут може бути такого незвичного, але якийсь-то черв’ячок сумнівів усе одно заповз у душу. Я напружився, але ігноруючи власне небажання, все ж таки відповів: