Читати книгу - "Маленька, Драч Марія"

- Уважно слухаю.

- Габріелю, це ти? Я вже думала, що не відповіси мені. Дивовижно, але ти не змінив номер, хоча це цілком у твоєму стилі.

Мене нібито током вдарило, відчуття дежавю викликало нудоту. Я примружився, потім раптом відкрив очі, ні, я не спав, безперечно не спав, а краще б це було саме так. Дідько!

- Якого біса ти мені телефонуєш, Софіє?! – мій голос був сповнений відрази й неприязні.

- Сумувала, коханий.

Тільки через одне слово «коханий», що прозвучало у виконанні цієї жінки, я ледве не заблював усю кухню. Таке звернення як мінімум можна вважати за глузування. Та й загалом, почути голос Софії через стільки років, здавалося мені чимось нереальним, протиприродним. Треба було змінити номер, але мені було не до цього.

- Хіба? – я знервовано засміявся.

- Ти не віриш мені? – тон її голосу звучав ображено.

- Що потрібно? – моя залізна витримка вражала навіть мене самого.

- Габі, зайчику, не треба бути до мене настільки жорстоким.

Я подумки вилаявся. Хотілося кинути телефон у стіну, але я стримався. Було дивно відчувати злість і відразу до жінки, яку я колись так пристрасно кохав. Якщо чесно, мені здавалося, що відлуння цього кохання все ще можна почути в моєму серці, але зараз, коли Софія звертається до мене, я чітко зрозумів, що абсолютно нічого не відчуваю до неї. Вона сама знищила мене, тому зворотного шляху вже немає.

- Ти як? З головою все в порядку? Вирішила згадати про мене? Гроші знадобилися? Чи черговий коханець покинув?

- Габріель, минуло вже стільки часу. Я багато чого переосмислила, подорослішала. Я просто тоді була ще дуже юною та дурною, розумієш?

Хотілося реготати від щирого серця. Якщо б не було Полі, можливо, я повірив у ці нісенітниці, але не тепер… Ні… Моя мала набагато розумніша, хоча зараз їй стільки ж, скільки свого часу було Софії. Те, що накоїла Софія ніяк не можна виправдати віком чи юнацьким максималізмом. Звісно, було дещо дивно через те, що та жінка, яку я собі вигадав, завдяки декільком фразам, назавжди розчинилася у забутті. Все ж таки, час потроху розмиває межі спогадів і ти забуваєш, якою тварюкою вміє бути людина.

- Я радий, що ти нарешті усвідомила, які помилки наробила, - сміюся.

- Тоді, може, ми зустрінемося? Я зараз у місті.

- Ти вважаєш мене дурнем? Гадаєш, що після всього, що ти накоїла, я ось так легко погоджусь прийняти тебе? – її нахабство вражало. Хоча, Софія завжди була самовпевненою. – Поспішаю до тебе донести наступну інформацію – в мене вже давно є особисте життя. Повір, після того, як ти мене покинула, моє існування не припинилося.

- Габі, невже в тебе до мене не залишилося ніяких почуттів. Так, я схибила. Мені потрібен був час, майже п’ять років, щоб це все усвідомити. Тепер я стала іншою. Врешті-решт, усі мають право на помилку.

- Мені все рівно, зрозуміло? Не телефонуй мені більше, - я скинув дзвінок та додав цей номер до чорного списку небажаних контактів.

Мене всього трохи трусило, але тверда впевненість в тому, що все було зроблено правильно, вгамувала мої розхитані нерви.

Про сон, звісно, я вже міг сміливо забути. Тому з першими променями сонця я поїхав на роботу, залишивши Поліні коротеньку записку з побажаннями доброго ранку. Сьогодні в неї був вихідний день, тому я не наважився збудити Полю так рано.

Робота в офісі вирувала. В мене вже були заплановані дві зустрічі з постачальниками продукції. Я щиро радів тому, що різноманітні справи не дозволяли мені думати про колишню більше однієї секунди. Обурення так і розпирало мене, особливо, це дике нахабство. Де раніше були мої очі? Адже, бачив і знав, як Софія насправді й все одно підчепився на гачок. Дурень! Що тут ще додати?

Поки перевіряв кошторис до мене в кабінет ввійшла секретарка з чашкою кави без цукру. Хороша співробітниця – гарна, розумна, але постійно намагається поглядом залицятися до мене, кокетує. Всі ці облягаючі спідниці, кофтинки з відвертим декольте, занадто високі підбори. Зазвичай, це мене забавляє. Ірина готова піти на все, тільки щоб привернути мою увагу, бо знає, що на мене цей маскарад не діє. Сьогодні ж її зовнішній вигляд мене дико дратував. Невже, їй нема чим зайнятись, окрім як дупою крутити?

- Ваша кава, - секретарка обережно поставила чашку на стіл і посміхнулася мені.

- Дякую. Ірина, давайте дещо запам’ятаємо – тут не бордель, а робота, зрозуміло? Почніть вже одягатися скромніше, інакше вилетите з офісу швидше, ніж ваші груди виваляться із декольте, - це було жорстко, навіть, занадто, зате зрозуміло.

- Пробачте, - Ірина винувато опустила погляд і швидко застібнула блузку на всі ґудзики.

- А тепер поверніться на своє робоче місце.

Зробивши невеличку перерву після декількох годин підготовки до зустрічі, я поговорив з Михайлом і домовився щодо батька Поліни. Вже о дванадцятій годині мені зателефонували та запевнили, що Андрія забрали до лікарні. Головне, що тепер він знаходиться під наглядом спеціалістів.

До першої зустрічі залишилося півгодини. До мене без запрошення раптом увійшла Ірина.

- Що ще? – сердито запитав я, несхвально подивившись на помічницю.

- До вас прийшов відвідувач.

- В мене на цю годину відсутні записи, - я насупився.

- А я поза чергою, - на порозі з’явилася моя маленька. Її несподіваний візит миттєво вгамував мою неприборкану злість. Я посміхнувся і поспіхом вийшов з-за столу.

- Ірино, на ці півгодини я для всіх відсутній, - я зачинив двері.

- Привіт, - соромливо промовила Поліна, практично повиснувши на моїй шиї.

- Привіт, сонечко, - я міцно її поцілував і обійняв, немов ми не бачилися сотні років.

- До останнього боялась, що заваджу тобі, але так хотілося зробити сюрприз.