Читати книгу - "Знак біди"

— Чого так помалу? — суворо спитав Гуж. — Скільки возів відправили?

— Шість, здається, — сказав лисий чоловік, з обличчям, густо зарослим сивою щетиною.

Петрик упізнав у ньому Гната Дубосія із Загряззя. Колись, ще до колгоспів, Дубосій виправляв смушки, і Петрик ходив до нього, коли надумав пошити кожушок, той самий, що був у нього на плечах. Тепер, стоячи в непевності на дорозі біля ями, він не знав, як бути: чи як усі зняти шапку, чи стояти, як стояв? Та щоб зайве не виділятись межи людьми, теж тихенько стягнув з голови сукняну кепку.

— Треба дванадцять, душа з вас вон! Чуєте?! — визвіривсь раптом Гуж. — Вкалувати треба, а не огинатися, це вам не совєти! Перекурюєте часто?!

— Та ми...

— Ніяких перекурів! Ще за дня щоб сошу[64] засипали. Ти! — кивнув він Колондьонкові. — Злазь і дивись. Щоб ніхто нікуди! Ану до роботи, до роботи!!!

Колондьонок поклав віжки на воза й витягнув з-під сіна свою довгу гвинтівку. На його місце сів Гуж. Наостанку він обвів ненавидним поглядом яму і трьох притихлих мужиків у ній, побачив Петрика на узбіччі.

— Ти, Багатько, — на підмогу! І шнель, шнель, шнель! Понятно?

Підвода з Гужем покотила до річки, дехто з мужиків пробурмотів щось невдоволено, дехто зітхнув. Петрик по сипучому схилові зійшов у яму і взяв лопату з надламаним держаком, що стирчала збоку у піску. Угорі над ними стояла недовантажена підвода, а біля неї з гвинтівкою під пахвою, як вартовий, стовбичив Колондьонок. Його очі знову закотились під повіки, здавалось, думки його витають десь далеко-далеко.

Навряд щоб швидше, ніж досі, вони стали кидати жорству угору, на підводу. Кидати було незручно, високо, ями ставали вже досить глибокими, близько від дороги жорству вибрали й копали вже далі. Петрик швидко зігрівся, стало гірчити в грудях, він сповільнив темп, а далі й зовсім припинив роботу, зіперся об держак лопати. Але тільки-но він із двічі вільніше дихнув, як над урвищем стрепенувся Колондьонок.

— Копать!

— Та цей... Наморився ж. Віддихнути...

— Копать!!!

— Та цей... Синку...

«Синок», одначе, вже вхопив гвинтівку й заклацав затвором, ладен вистрелити. Петрик трохи налякався, руки самі схопилися за держак лопати, він кинув трохи жорстви на підводу, і Колондьонок опустив гвинтівку прикладом донизу. «Ну й гадюка! — подумав Петрик. — І чого мати малим його не задушила? Це ж гірш за Гужа. З тим хоч полаятись можна, якось виправдатись, а цей відразу хапається за гвинтівку».

Накопавши возів із чотири, Петрик важко випроставсь — навантажена підвода виїжджала на дорогу, здається, більше возів не було, можна було б трошки спочити. Але не встиг він зрадіти, як із-за повороту знову загуркотіли колеса, і невдовзі прибулий вже подавав назад-гузь коня, зручніше підставляючи воза. Це був Корнило з Висілків, як звичайно, стриманий, неговіркий, добре зодягнений у ще мало ношену сіру сукняну чумарку. Останнім часом Корнило відпустив чорну кудлату бороду й видавався дід-дідом, хоч був на п’ять літ молодшим за Петрика.

Вони багато років не віталися й не розмовляли, але зараз Корнило, побачивши в ямі Петрика, стримано кинув «добридень», і Петрик якось радісно загомонів:

— Добридень, еге. Теж вигнали, з конем навіть?

— Та оце вже четвертий день стараємося, — сказав у бороду Корнило, також беручи з воза лопату. — Поспішають, міст потрібен.

— Кому потрібен, а нам то хай він згорить ясним полум’ям, цей міст.

Корнило коротко глипнув на Петрика одним оком, скоса подивився на Колондьонка, що вже нагострив вуха на їхню розмову, і голосно сказав, мабуть, щоб чув поліцай:

— Треба, треба помогти німецькій власті. Аякже!

Петрик ніяково промовчав, не знаючи, як розуміти ті його слова. Як збоку глянути, то казав він нібито щиро, наче так і думав. Але Петрик думати так не хотів, тому й замовк, знаючи: надто хитромудрий цей Корнило, з ним не поговориш. Що б він не говорив, а все мав на думці щось своє, не сказане. Особливо набравсь того літ із десять тому, як викинули з колгоспу, куди він щойно вступив. Ще добре — не вислали, й Корнило став працювати в містечку, спочатку в промартілі, а тоді років із чотири чергував у пожежній команді і, виявляється, зажив не гірше, ніж вони в колгоспі. А може, й краще.

Вони копали без перепочинку до полудня і після полудня; підводи все гасали на міст і з мосту, до того ж як на долоні. Ті, що на конях, ще бодай відпочивали, як везли туди чи порожняком їхали звідти, а безкінні Петрик із Дубосієм не знали ні хвилини спочинку і вже думали, що впадуть із знемоги. Гнат принаймні більш вдало зодягнувся для цього, в сукняну чумарку, а Петрик у своєму кожушку вже давно спітнів, мов цуцик, і думав: знову не обійдеться без запалення. Колись він уже хворів на запалення легенів — застудився на лісозаготівлях, як возили ліс із пущі і в нього поламалися сани з колоддям, отож довелося впріти та попорвати пупа. Днів через три звалився в гарячці поміж чужих людей на селі, де мешкали заготівельники, думав, не виживе. Може, й справді не вижив би, коли б не одвезли до лікарні. В лікарні, як полегшало, був навіть радий, що захворів і нікуди не треба їхати, лежи собі в теплі, де непогані харчі й людське поводження, не те що в лісі, на морозі, на сухому пайку, з кіньми та в благенькій одежині і вічно мокрих чунях. Останніми роками так було кожної зими, давали рудстояки[65] Донбасові, а тієї йому просто пощастило завдяки хворобі. Правда, потім ще довго заносило від кволості, але був молодший, сяк-так оклигав на весну. Але тоді були лікарі, лікарні, а зараз? Захворієш, хто тебе вилікує? Приїде й застрелить цей недоумкуватий Колондьонок, скаже: завинив перед Германією.

Гнат Дубосій, помалу копаючи, все щось бурмотів сам із собою в ямі поруч, Петрик прислухався: старий ремствував, що пригнали сюди його, стару людину, а