Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Романи, Роман Васильович Андріяшик 📚 - Українською

Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Романи" автора Роман Васильович Андріяшик. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 53 54 55 ... 327
Перейти на сторінку:
знову ж через донощиків завалились. Ви знаєте: я чогось шкодую цих людей. Може, вони справді потрібні будучині, та з дурного розуму занапастяться, і перестріляють їх ще більші політичні комедіанти, які взагалі не мають ніякої шани в народі. Ви здогадуєтесь, кого я маю на увазі?

— Люди мали нагоду на своїй шкурі все випробувати.

— Прошу вас, пане Повсюдо: передайте мої слова Павлюкові. Дивіться, ні в одному селі немає вчителя. А хлопець майже закінчив гімназію. Та він стократ більше користі приніс би, збираючи до себе в замок дітей та навчаючи їх грамоти. Я навіть погоджуюсь, щоб він, коли вже на те пішло, нагрівав їх, як ви казали, своїм духом. Я загалом стою на роздоріжжі й готовий хилитися і туди і сюди, лиш би марно не гинули люди. Галичина вже й так спустошена. Туди на північ — тільки згарища. Якщо Росія, така велика країна, повернула проти старого ладу, то якщо вона досягне добра, ті люди, що гинуть, і ми, і всі підемо за нею. Нам багато не треба — лишень показати трохи тої волі. До цього й треба збирати сили. Я вам ще раз повторюю: в селі навіть організації немає. Нехай Павлюк не підписує собі вироку.

Неслухняною рукою Криж налив горілки.

— Чи той, запертий, часом не Мельник? — запитав я. Криж зажурено похилив голову, потім узяв мене за руку і, нерівне ступаючи, поволік за собою. Ударом чобота вибив затичку на дверях до льоху.

— Ось ваш Мельник.

Зарослий, засумований, з плямою засохлої крові на щоці, Мельник сидів недалеко біля входу на лаві. Він різко примружив очі від світла і знову опустив голову.

Описавши рукою широке коло, сотник боком сів на поріг.

— Ось ваш Мельник, — повторив він. — Ваші ж сільські побили його вчора вночі і привели сюди.

Я підсів до Мельника, і по-змовницьки потис йому руку, мовляв, не звертай на вояка уваги. Мельник напружено подивився на мене.

— Марію мою бачили?

— Приходила, питала.

— Передайте, що зі мною нічого страшного не трапилось.

— Прошу, пане Мельнику, — сказав сотник. — Пожалійтесь Повсюді на мене.

— Пан Криж твердить, — почав якось дуже поволі Мельник, — що мене могли б закатрупити. Але вони досі не розуміють, як він розцінює стрілянину на толоці, й прийшли примаститись. Тобто привели йому мене. Але це бабська самовтіха, пане сотнику, — промовив Мельник з занепокоєнням на лиці. — Це бабська самовтіха. Вони почули вашу підтримку і розперезались. Ви у селі, і цього доволі. Вони думають, що чинять щось потрібне вам.

— Пане Мельнику, — з докором сказав Криж, і з нього злетів увесь хміль.

— Біда. — Мельник розвів руками. — Завжди знаходяться апостоли добра, що присвічують головорізам. Ті намагаються нас знищити, а цей намагається переробити на свій лад.

— На свій лад я нікого не збираюся переробляти. — Сотник схопився на ноги і заходив по коридорчику за входом. — Я тільки радив вам поберегтись.

— Ось я і побережусь отут у льоху. Лиш дозвольте моїй Марії приносити їсти.

– І такі люди думають щось змінити в житті, - сказав Криж сиплим, глухим голосом.

— Не просто думаємо. Ми, якщо вже пішло на одвертість, — Мельник гірко посміхнувся, — ми щось робимо для цього.

— Книжки читаєте!

— Читаємо. — Мельник знову посміхнувся. — Купуємо зброю в Чехах. Показуємо людям, де правда. — Помовчавши, він попросив у мене прикурити і продовжував: — Ви скористувалися тим, що в селах пошесті, і хочете нас подушити, як бліх. Не вийде. Я вчора вже сказав вам, що в селі нема організації, але не тіштесь. Я не в організації, та я вам заявляю: не знищите! Ось…

— Пане Мельнику! На силу відповідають силою. Але ви для мене не сила, і мені вас по-людськи шкода. Ось чому я намагався попередити кровопролиття. В інших селах, знаєте, що діється? Щоночі різанина. Все вже опутала кривава помста, і на політику тільки звалюють.

— Знаю, — похмуро відповів Мельник.

— То якого дідька впираєтесь? — крикнув Криж. — Напишіть, що пориваєте з комуністами, і волос з вашої голови не впаде. Поки я тут…

— Моя голова облізла до того, як я зійшовся з комуністами. — Мельник засміявся. — Кому ви служите, сотнику?

— Я прагнув би служити людяності.

— Ви прикладом рубайте.

— Ну, республіці, - з викликом обізвався Криж.

— Республіці холуїв і товстосумів? Здирників?

– Їм, коли хочете. І це краще поки що, ніж служити тому богові, який розрізнює народ, щоб кинути його розірване тіло під ноги гієнам. Однак я…

— Чув. — Мельник замахав руками. — Чув, пане сотнику. Що ви, їй-богу, доказуєте мені, що ви ні в чому не винні. Я вас почасти виправдовую. Та не жадайте від мене неможливого. Присилуйте Повсюду, — він нахилив голову в мій бік, — вплутатися в політику, коли він їй не довіряє. Чого ж ви мене примушуєте відректися переконань? До речі, примушуєте своїми переконаннями. Це якась несусвітня нісенітниця.

— Пане Повсюдо, — звернувся до мене Криж. — Розкажіть же панові Мельникові, яких я дотримуюсь думок про все це.

— Слухати вас прикро, — сказав я. — Бачити гірко. Кепські у вас справи. Коли вже довелося зійтися під одним дахом, поживіть мовчки. Будьте по-сучасному ввічливі, потримайте свої переконання про себе. Я сумніваюсь, чи вони можуть що-небудь вирішити у цьому содомі.

Вони, мабуть, стомилися, сперечаючись, бо жоден не відповів на мої слова.

— Що переказати дружині? — спитав я Мельника.

— Щоб принесла їсти. Правда ж, сотнику?

Криж не відповів.

— Диво на диві, - посміхнувся я. — Щасливо, пане Мельнику.

— Усього найкращого!

Він, не чекаючи, поки ми вийдемо, перекинув на лаву ноги й ліг.

— Здається, я заїхав дишлом у чужий тин, — зітхнув Криж нагорі. — Навіщо це мені? Та нехай собі. Був на світі божому колосок без зернини, чого за ним тужити? Не так, пане Повсюдо?

— Ми обидва чимало пережили, — сказав я. — Нам ліпше не наводити один одного на розум. Радитися — одна річ, повчати — інша… Та мені пора. Я хотів у вас просити перепустки до Залісся.

— Ви збираєтесь до Залісся? Може, разом поїдемо?

— Тоді я завтра вранці прийду.

Повертаючись додому, я думав, що справді нема чого носом землю рити. Тут такого добра накували, що десять поколінь нащадків будуть уже готовеньке сортувати, і то правду важко буде визначити.

Перед світанком був проливний дощ. Не розхмарювалось, похолоднішало. На дорозі матово світились калюжі. Глина розмокла і розповзалась під чобітьми. Сіре каламутне небо низько висіло над горами, засмоктуючи з долів пасма бродячих туманів.

Криж жадібно курив, висунувшись з вікна і струшуючи мізинцем попіл з цигарки.

— Як настрій, пане Повсюдо? — гукнув він, дивлячись, як я витираю

1 ... 53 54 55 ... 327
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Романи, Роман Васильович Андріяшик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Романи, Роман Васильович Андріяшик"