Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Коли нарешті сумка спорожніла, ми подивилися здивовано на всі ті речі, що лежали рядочками на столі. Нам було трохи шкода, що сумка вже пуста. Ельва повернулася до мене й усміхнулася, і ми подивилися одне на одного з ніжністю. Це був надзвичайно інтимний момент. Вона повністю відкрилася мені так, як цього не робив раніше жоден пацієнт. І я прийняв усе і навіть попросив більше. Я з благоговінням пройшов за нею в кожен закуток і щілинку її свідомості і відкрив для себе, що сумка літньої жінки може бути уособленням як самотності, так і близькості — абсолютна самотність, яка є невід’ємною від існування, і близькість, яка відганяє страх перед самотністю.

Це був сеанс перетворень. Години нашої так званої близькості — назвемо це своєрідним коханням — допомогли їй зрозуміти істину. Ельва зайшла в мій кабінет з почуттям занедбаності, вона вважала себе непотрібною й покинутою, але за годину вона повернула довіру. Вона була жива, і її переконали, вкотре, що вона здатна на близькість.

Я думаю, що це був найкращий сеанс психотерапії, який я будь-коли провів.

Не ходіть крадькома

Я не знав, як реагувати. Ніколи до цього жоден пацієнт не просив мене зберегти його любовні листи. Дейв відверто розповів про причини. Не секрет, що шістдесятидев’ятирічний чоловік може раптово померти. У такому випадку його дружина знайде ці листи і прочитає їх, а це завдасть їй болю. У нього більше не було нікого, кого б він міг попросити, він не мав жодного друга, якому б наважився розповісти про свій роман. Його коханка, Сорайя? Вона померла тридцять років тому. Під час пологів. Дейв швидко додав, що вона народжувала не його дитину. Бог знає, що сталося з його листами до неї!

Я запитав його, що він хоче, щоб я зробив з його листами.

— Нічого. Нічого не робіть. Просто зберігайте.

— Коли востаннє ви їх читали?

— Я не читав їх уже десь двадцять років.

— Це дуже делікатне питання, — наважився я сказати. — Навіщо взагалі їх зберігати?

Дейв подивився на мене з недовірою. Я помітив, що на його обличчі промайнула тінь сумніву. Чи я був таким дурним? Невже він зробив помилку, коли подумав, що я чуйна людина і допоможу йому? За кілька секунд він сказав: «Я ніколи не знищу ці листи».

Ці слова мали велике значення, і я міг сказати, що вони були першою ознакою напруженості у стосунках, які ми будували останні шість місяців. Мій коментар був грубою помилкою, і я відступив на більш мирну позицію:

— Дейве, чи можете ви розповісти більше про листи і про те, що вони для вас означають?

Дейв почав говорити про Сорайю, і через кілька хвилин напруга зникла, а його самовпевненість та легка безтурботність повернулися. Він зустрів її, коли керував філією американської компанії в Бейруті. Вона була найгарнішою жінкою, яку він будь-коли завойовував. Завоювати було його словом. Дейв завжди дивував мене такими твердженнями — частково відвертими, частково цинічними. Як він міг сказати завоював? Невже він був ще брутальнішим, ніж я думав? Чи, можливо, він зараз іронізує із себе самого — і з мене також?

Він кохав Сорайю — чи, щонайменше, вона була єдиною його коханкою (а їх було безліч), кому він казав: «Я кохаю тебе». Їхній із Сорайєю дивовижно таємничий роман тривав упродовж чотирьох років. (Не дивовижний і таємничий, а саме дивовижно таємничий, а про таємничість я розповім дещо детальніше: вона була віссю особистості Дейва, навколо якої все оберталося. Таємничість збуджувала його та керувала його діями, і часто він платив за це високу ціну. Багато стосунків, особливо з його трьома колишніми та теперішньою дружиною, були зіпсовані та спаплюжені саме через його небажання бути відвертим і чесним.)

Через чотири роки компанію Дейва перевели в іншу частину світу, і за наступні шість років, аж до її смерті, Дейв і Сорайя бачилися лише чотири рази. Але майже щодня вони листувалися. Він зберігав усі листи від Сорайї (їх налічувалося кілька сотень) у потаємному місці. Колись він розклав їх у картотеці за своєю дивною класифікацією (під буквою П ховалися листи, які означали провину, під Д — депресію, ці він читав у глибоко пригніченому стані).

Десь протягом трьох років він зберігав їх у банківському сейфі. Мені стало цікаво, але я не питав, що його дружина думає про ключ від цього сейфа. Знаючи його схильність до секретності та інтриг, я уявляв, що могло статися: він випадково дасть ключ дружині, а потім буде вигадувати якусь вочевидь дурнувату історію, щоб задовольнити її допитливість; якщо вона буде далі хвилюватися й допитуватися, він, нехтуючи її почуттями, накаже їй не пхати носа в чужі справи й обмежити свою нездорову підозріливість. Дейв часто переповідав саме такий сценарій.

— А нині я все більше й більше нервую через листи Сорайї і тому запитую вас, докторе, чи не змогли б ви їх потримати у себе. Це ж так просто.

Ми обоє подивилися на його велику валізу зі словами кохання від Сорайї — люба Сорайя, якої вже давно не існує, чиї думки і пам’ять зникли, чиї розкидані молекули ДНК просочилися назад у землю; яка не думала ні про Дейва, ні про щось інше протягом останніх тридцяти років.

Я спитав себе, чи міг Дейв зробити паузу і подивитися на себе збоку. Щоб побачити, яким сміховинним, яким жалюгідним, яким ідолопоклонницьким він виглядав — старий чоловік, до якого смерть уже стукає в двері, може знайти спокій тільки в купі старих листів, які були свідченням, що він кохав і його кохали по-справжньому тридцять років тому. Чи зміг би Дейв побачити той образ? Чи можна було припустити, що він подивиться на себе з іншого боку, але не подумає, що я глузує з нього і з його листів?

На мою думку, «хороша» терапія (яку я міг назвати словом «глибока» чи «проникальна», а не «ефективна» чи, мені навіть незручно це казати, «помічна») з «хорошим» пацієнтом є підґрунтям для ризикованої спроби лікаря знайти правду. Моєю метою, коли я був ще новачком, було розкрити минуле, прослідкувати всі життєві події і таким чином пояснити, що ж відбувається в теперішньому житті пацієнта, з’ясувати його патологічні аномалії, його мотиви та дії.

Я був такий впевнений у собі. Яка зарозумілість! А зараз яку правду я шукаю? Я гадаю, моя мета — ілюзія. Я веду війну