Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Мені це здалося кумедним, і я почав сміятися. Я сміявся, поки на очі не навернулися сльози. Ельві сподобався мій сміх. Пізніше вона сказала мені, що це був перший спонтанний вчинок Гер Доктора Професора (отже, це було моє прізвисько!), і вона сміялася разом зі мною. Після того ми чудово почали просуватися вперед. Я оцінив Ельву — її неперевершене почуття гумору, її розум, її жарти. Вона прожила цікаве життя. Ми мали багато спільного. Вона, як і я, зробила великий стрибок. Мої батьки приїхали до Сполучених Штатів, коли їм було по двадцять років, вони були бідними іммігрантами з Росії. Її батьки були бідняками з Ірландії, які шукали тут кращого життя. Ельва здолала великий шлях від орендованого житла в Південному Бостоні[20] до професійних турнірів з бриджу в Ноб-Хіллі[21].

На початку терапії заняття з Ельвою означало для мене неймовірно виснажливу роботу. Я насилу доходив до свого кабінету, коли прощався з нею на порозі приймальні. Але через кілька місяців усе змінилося. Я чекав на неї з нетерпінням. Жодне з наших занять не минало без хорошого сміху. Моя секретарка сказала, що вона по моєму сміху завжди визначала, що в мене сьогодні була Ельва.

Ми зустрічалися раз на тиждень протягом кількох місяців, і терапія була досить успішною, як це завжди буває, коли пацієнт і психотерапевт подобаються одне одному. Ми говорили про її вдівство, її іншу соціальну роль, її страх залишитися самотньою, її смуток через те, що ніхто більше фізично її не торкається. Але передусім ми розмовляли про її злість, яка розлякала усіх її родичів та друзів. Поступово це почуття відпустило її — Ельва стала лагідною і ввічливою. Її історії про Луні Тюнз, Сплячу Красуню, Даму Мей Віті та альцгеймерівську команду з бриджу стали не такими різкими. Зближення відбулося: як тільки її злість зникла, родичі та друзі повернулись у її життя. У неї все так добре виходило, що незадовго до викрадення сумочки я вже подумував про закінчення терапії.

Але, коли її обікрали, вона відчула, ніби все почалося знову. Передусім крадіжка викрила її пересічність: фраза Ельви «Я ніколи не думала, що це могло трапитися зі мною» відбивала втрату віри у свою унікальність. Звісно, вона була все ще особливою у тому, що в неї були якісь виняткові вміння та навички, у тому, що вона прожила унікальне життя, якого ніхто ніколи раніше не проживав. Це був раціональний бік її унікальності. Але ми (трохи більше, ніж інші) також маємо ірраціональне сприйняття унікальності. Це один з наших головних способів заперечення смерті, і частина нашого мозку, чиє завдання пом’якшувати страх перед смертю, продукує ірраціональну віру в те, що ми невразливі: такі неприємні речі, як старіння та смерть, — вони для інших, але не для нас, ми існуємо поза законом, поза людською та біологічною програмою.

Ельва відреагувала на крадіжку сумочки так, ніби це була якась виняткова подія (вона заявила, що не може й не хоче жити в цьому світі, де їй навіть страшно вийти з дому). Було зрозуміло, що вона дійсно страждає від викриття ірраціональності. Відчуття власної унікальності та захищеності «замовлянням», усвідомлення, що вона виняткова й завжди оберігається, — весь цей самообман дуже добре допомагав долати життєві проблеми, але раптом це втратило свою переконливість. Вона усвідомила, що ілюзії, які дотепер її прикривали, теж зникли, і вона залишилась оголена та налякана.

Її душевна рана знову почала кровоточити. Я подумав, що саме час розкрити її, очистити та лікувати прямотою і правдою.

— Коли ви кажете, ніби ніколи не думали про те, що це могло трапитися з вами, я знаю, що ви маєте на увазі, — промовив я. — Мені також важко прийняти той факт, що всі ці біди — старіння, втрата, смерть — стануться й зі мною.

Ельва кивнула головою і наморщила лоба, виявляючи здивування, що я сказав щось особисте.

— Ви, напевно, відчуваєте, що, якби Альберт був живий, таке б ніколи не трапилося з вами. — Я проігнорував її побіжне зауваження, що, якби Альберт був живий, вона б не обідала з трьома старими курками. — Отож, крадіжка нагадала той факт, що він справді пішов.

Її очі наповнилися сльозами, але я відчував, що маю право, своєрідний мандат на те, щоб продовжувати.

— Ви знали це й раніше, я впевнений. Але частина вас — ні. Зараз ви дійсно усвідомлюєте, що він помер. Його немає на подвір’ї. Його немає в майстерні. Його немає ніде. Окрім ваших спогадів.

Ельва плакала гіркими слізьми, кілька хвилин її оцупкувате тіло здригалося від ридань. Ніколи раніше вона не плакала при мені. Я сів поруч і поставив собі питання: «Що я зроблю зараз?»

Але інстинкти, на щастя, привели мене до того, що можна назвати натхненним гамбітом. Мій погляд наштовхнувся на її сумку — ту саму вкрадену, багатостраждальну сумку, — і я сказав:

— Невезіння — це одна справа, але хіба ви не самі його накликали, несучи із собою цю здоровенну штукенцію?

Ельва, рішуча як завжди, негайно звернула увагу на мої напхані кишені та безлад на столі біля мого крісла. Вона пробурмотіла, що сумка «середня за розмірами».

— Здається більшою, — відповів я, — і вам не завадить візок, щоб возити її за собою.

— Крім того, — сказала вона, ігноруючи мій дотеп, — тут усе найнеобхідніше.

— Ви жартуєте! Давайте подивимося!

Ельва вирішила мені підіграти й поставила сумку на стіл, відкрила всі кишені та відділи і почала виймати речі. Перше, що вона дістала, це три пакети для їжі з ресторану.

Я поцікавився:

— Два запасних вам потрібні для непередбачуваних випадків?

Ельва пирхнула зі сміху і продовжила спорожняти свою сумку. Разом ми перевірили та обговорили кожну річ. Ельва припустила, що три упаковки серветок «Клінекс» і дванадцять ручок (плюс три недогризки олівців) було більше ніж достатньо, але вона вперто переконувала, що дві пляшечки одеколону та три щітки для волосся були їй конче потрібні; і, розійшовшись, владним жестом вона дістала із сумки великий кишеньковий ліхтарик, грубезні блокноти та величезну пачку фотографій.

Ми сварилися за кожну річ. Купка п’ятдесятицентових монет. Три пакетики цукерок (низькокалорійних, звичайно). Вона посміялася над моїм запитанням: «А ви вірите, Ельво, що чим більше ви їх з’їсте, тим стрункішою станете?» Поліетиленовий пакет зі старими апельсиновими шкірками («Ніколи не знаєш, Ельво, коли це стане в пригоді»). Комплект спиць для в’язання («Шість спиць для в’язання светра», — подумав я). Пакетик із закваскою для тіста. Половина книжки Стівена Кінга (Ельва викидала ті сторінки, які вже прочитала.