Читати книгу - "Ліки від кохання та інші оповіді психотерапевта, Ірвін Ялом"

Хоча, попри все це, у Ельви було відчуття, що Альберт досі живий, а отже, вона в безпеці та впевнена у своїй унікальності. Вона продовжувала жити «ніби» — ніби світ був безпечним, ніби Альберт був десь поряд, у своїй майстерні біля гаража.

Майте на увазі, я говорю зовсім не про манію чи якісь там галюцинації. Ельва цілком раціонально мислила і знала, що Альберт помер, але вона все ще жила за колишнім розпорядком дня, її щоденне життя ховалося за завісою ілюзій, де біль стихав, а реальність була не такою жорстокою. Більше ніж сорок років тому вона уклала угоду з життям, походження та детальні умови якої з часом зникли, але основна сутність її була чітко зрозуміла: Альберт буде піклуватися про Ельву вічно. Відповідно до цього підсвідомого припущення Ельва побудувала свій вірогідний світ — світ, у якому існували безпека й щира опіка.

Альберт був майстром на всі руки. Він був покрівельником, автомеханіком, підрядником, умів виготовляти всілякі дрібниці — у принципі він умів усе. Якщо він бачив у газеті чи журналі фотографію якихось меблів чи цікавий пристрій, він міг точно відтворити його у своїй майстерні. Я, який завжди був незграбою і неумійком, слухав її із захопленням. Ельва прожила сорок один рік у цілковитому комфорті. Було неважко зрозуміти, чому вона вперто і далі вірила, ніби Альберт усе ще був тут, на задньому подвір’ї, у майстерні, займався ремонтом якихось речей, а насправді він наглядав за нею. Як вона могла від цього відмовитися? Чому вона мусить? Ці спогади, підсилені сорокаоднорічним досвідом, звили кокон навколо Ельвіри, який захищав її від реальності, — і це тривало до того часу, поки в неї не викрали сумочку.

Коли ми вперше зустрілися з Ельвою вісім місяців тому, я не міг знайти в ній нічого, що б мені сподобалося. Це була присадкувата неприваблива жінка, схожа трохи на карлика, трохи на ельфа, і ці схожості дуже погано поєднувалися. Я був приголомшений рухливістю м’язів її обличчя: вона моргала, кривлялася, вирячувала очі то по черзі, то обидва разом. Її лоб здавався живою пральною дошкою з великими борознами-зморшками. Її язик завжди був на виду: вона то висовувала його, то ховала, то облизувала ним свої вологі резинові губи. Мене розвеселило, коли уявив, як представлю її пацієнтам, котрі довго приймають транквілізатори і в котрих розвинулася пізня дискінезія (ускладнення після довготривалого прийому нейролептиків, яке виявляється в аномалії лицьової мускулатури). За лічені секунди пацієнти відчули б себе глибоко ображеними, оскільки подумали б, що Ельва кепкує з них.

Але що мені дійсно не подобалося в Ельві — її злість. Вона просто уособлювала собою злість і під час наших перших занять поливала брудом усіх, кого знала, — окрім, звичайно, Альберта. Вона ненавиділа своїх друзів, які більше не запрошували її. Вона ненавиділа тих, хто не хотів дати їй спокій. Їй було все одно, як люди ставляться до неї: вона знаходила, за що ненавидіти їх. Вона ненавиділа лікарів, які сказали їй, що Альберт приречений. Але ще більше вона ненавиділа тих, хто вселив у неї марну надію.

Мені було надзвичайно важко в той час. У дитинстві я дуже довго мовчки терпів злий язик своєї матері. Пам’ятаю, які ігри уяви відбувалися в моїй голові, коли я намагався знайти хоч одну людину, котру вона б не ненавиділа: добродушна тітка? дідусь, який розповідав їй казки? старий друг дитинства, який захищав її? Але я так і не міг нікого знайти. Окрім, звичайно, мого батька, який був її частиною, її рупором, її чоловічим уособленням, її творінням, який (відповідно до першого закону робототехніки Азімова[17]) ніколи не міг би протистояти своєму творцеві — незважаючи на обіцянки, що він одного разу — лише один раз, будь ласка, тату, — поб’є її.

Я робив усе, що міг зробити в такій ситуації, — я чекав, вислуховував її, якось витримував цю годину і використовував усю свою винахідливість, щоб сказати щось на підтримку Ельви. Зазвичай це були просто беззмістовні коментарі про те, як важко, коли всі навколо тебе дратують. Інколи я навмисно запитував її про інших членів родини. Очевидно, що мав би бути ще хтось, хто хоч трохи заслуговував на повагу. Але нікого не було. Її син? Вона сказала, що він був геть недолугим. Його не існувало — навіть коли він був поруч, його не існувало. А її невістка? Ельва називала її неєврейською американською принцесою. Коли її син їхав додому, він телефонував дружині і казав, щоб вона готувала вечерю. Без проблем. Вона легко могла це зробити. Дев’ять хвилин, Ельва нагадала мені, що неєврейській американській принцесі потрібно було лише дев’ять хвилин, щоб приготувати вечерю — розігріти в мікрохвильовці гидку готову заморожену їжу із сусіднього гастронома.

У неї всі мали прізвиська. Її онука, Спляча Красуня (вона прошепотіла це, підморгнувши та кивнувши головою), мала дві ванні кімнати — дві, уявіть тільки. Її хатня робітниця, яку вона найняла, щоб якось протистояти своїй самотності, була Луні Тюнз[18], бо така дурна, що намагалась приховати, що вона курить, видихаючи дим в унітаз та зливаючи воду. Її претензійна партнерка по бриджу була Дама Мей Віті[19] (а Дама Мей Віті набагато моторніша, ніж решта гравців — справжніх зомбі з хворобою Альцгеймера та відбракованих пияків, які, за словами Ельви, і складали спільноту гравців у бридж у Сан-Франциско).

Але якось ми пережили цей складний час, незважаючи на її озлоблення, на те, що вона зовсім мені не подобалася, і на те, що вона нагадувала мою матір. Я стримував своє роздратування, трохи більше почав її розуміти, звільнився від контрперенесення, відокремивши образ матері від Ельви, і повільно, дуже повільно вона почала мені подобатися.

Гадаю, що переломним моментом був той день, коли вона зайшла до мого кабінету і важко сіла в крісло зі словами: «Оце так! Я виснажена!» Ельва побачила, що я підняв брови, запитуючи, що сталося. Вона пояснила, що загнала м’яч у лунку вісімнадцять разів, коли грала в гольф зі своїм двадцятиоднорічним племінником. (Ельві було шістдесят, та при зрості чотири фути й одинадцять дюймів вона важила сто шістдесят фунтів.)

— Як ваші справи? — щиро поцікавився я, дотримуючись свого плану розмови.

Ельва трохи