Читати книгу - "Тягар пристрастей людських"

Філіп був приголомшений усією цією світськістю: у Східній Англії всі знали, хто джентльмен, а хто ні. А от самі джентльмени ніколи про це не заводили бесід.

37

Спочатку новизна роботи цікавила Філіпа. Містер Картер диктував йому листи і давав переписувати чорновики рахунків.

Містер Картер віддавав перевагу джентльменському стилю ведення справ у бюро; він не хотів мати нічого спільного з друкарськими машинками й упереджено ставився до стенографії: посильний знав стенографію, але його послугами користувався лише містер Ґудворсі. Час від часу Філіп вирушав із кимось із досвідчених службовців перевіряти рахунки якоїсь фірми і дізнався, до кого з клієнтів слід ставитися з повагою, а хто сів зі своїми справами в калюжу. Частенько йому давали аркуші з довгими стовпчиками цифр, які потрібно було додати. Він відвідував лекції, готуючись до першого екзамену. Містер Ґудворсі не втомлювався повторювати, що спершу робота здаватиметься нудною, але незабаром він звикне. Філіп виходив із бюро о шостій і перетинав річку в напрямку Ватерлоо. Вдома на нього вже чекала вечеря, а вільний час хлопець проводив із книжкою. Щосуботи він відвідував Національну галерею. Гейворд порадив йому путівник із вибраних статей Раскіна, і, гортаючи його, Кері невтомно ходив із однієї зали до другої, уважно читав думку критика про кожну картину і старанно намагався побачити в ній те саме. Неділі тягнулися довго. Філіп не знав нікого в Лондоні й проводив їх на самоті. Якось містер Ніксон, їхній родинний правник, запросив його в неділю до Гемпстеда, і Філіп провів радісний день у компанії галасливих незнайомців; він багато їв, пив і гуляв лукою, а повертаючись додому, отримав запрошення приходити, коли йому заманеться, але хворобливо боявся видатися нав’язливим, тому чекав офіційніших пропозицій. Не дивно, що він їх так і не отримав: маючи стільки друзів, Ніксони не думали про мовчазного самотнього хлопця, котрий не надто міг претендувати на їхню гостинність. Тож у неділю Кері просинався пізно і гуляв берегом. У Барнсі річка була каламутною, брудною і мілководною; їй не вистачало вишуканого шарму Темзи вище шлюзів і романтичного скупчення кораблів під Лондонським мостом. По обіді хлопець прогулювався пустирищами; там теж було сіро і брудно — незрозуміло, в селі ти чи в місті; усе заросло хирлявим дроком, а навколо лежало сміття, сліди цивілізації. Щосуботи ввечері Кері ходив до театру і радо стояв годину чи більше біля входу на гальорку. Повертатися до Барнса між закриттям музею та вечерею у чайній «A.B.C.» не було змісту, і Філіп не знав, що робити з вільним часом. Він тинявся уздовж Бонд-стрит або Барлінґтон-Аркад, а стомившись, сідав у парку чи в публічній бібліотеці на Сент-Мартін-Лейн, якщо на вулиці дощило. Хлопець дивився на перехожих і заздрив їм, бо вони мали друзів, а іноді його заздрість перетворювалася на ненависть, адже вони були щасливими, а він — нещасним. Він ніколи навіть уявити не міг, що можна бути таким самотнім у велетенському місті. Іноді в черзі на гальорку хтось заговорював із ним, але Філіп був сільським хлопцем і підозріливо ставився до незнайомців, тому своїми відповідями не давав жодних шансів на продовження знайомства. Коли вистава закінчувалася, Філіп був вимушений тримати усі свої враження про неї при собі й поспіхом перетинав міст до Ватерлоо. Повертаючись до холодної кімнати, де заощадливо не запалювали камін, хлопець відчував, як стискається серце. Тут було страшенно безрадісно. Поступово йому остогидли і кімната, і довгі самотні вечори в ній. Іноді Філіп почувався таким самотнім, що не міг читати, і тоді у гіркому розпачі годинами сидів і дивився на вогонь.

Він жив у Лондоні вже три місяці і, якщо не рахувати тієї неділі у Гемпстеді, не розмовляв ні з ким, крім своїх співробітників. Якось увечері Ватсон запросив його повечеряти у ресторані, і вони разом пішли до м’юзик-холу, але Філіп соромився і почувався там незручно. Ватсон весь час базікав про те, що його не цікавило, але Кері захоплювався ним, попри те що вважав міщанином. Філіпа гнівало те, що юнак не цінує його знань, і, звикнувши сприймати себе таким, яким його бачили інші люди, хлопець почав зневажати свої навички, які раніше так цінував. Він уперше відчув, як принизливо бути бідним. Дядько Вільям надсилав Кері чотирнадцять фунтів щомісяця, а йому ж потрібно було одягатися. Вечірній костюм коштував п’ять гіней. Він не наважився зізнатися Ватсону, що придбав його на Стренді, адже той казав, що в Лондоні є лише один пристойний кравець.

— Підозрюю, що ви не танцюєте, — зауважив якось Ватсон, кидаючи погляд на Філіпову понівечену ногу.

— Ні, — відповів той.

— Шкода. Мене просили привести на бал танцюристів. Я міг би представити вас кільком милим панянкам.

Раз чи два Філіпові не хотілося повертатися до Барнса, і він залишався у місті та гуляв вулицями Вест-Енда, поки не знаходив будинок, де влаштовували прийом. Він стояв у юрбі людей у лахмітті позаду швейцара, дивився, як під’їжджають гості, та слухав музику, що лилася з вікон. Часом на балкон, попри холодну погоду, виходили подихати свіжим повітрям парочки; Філіп уявляв, що вони закохані, відвертався і з важким серцем кульгав у інший бік вулиці. Йому ніколи не вдасться опинитися на місці тих чоловіків. Здавалося, жодна жінка ніколи не зможе подивитися на Філіпа, не відчувши огиду до його фізичної вади.

Ця думка нагадала юнакові про міс Вілкінсон. У спогадах не було нічого приємного. Прощаючись, вони домовилися, що вона писатиме йому до запитання на адресу поштового відділення у Чарінґ-кросс, поки Філіп не повідомить їй власну. Зайшовши на пошту, він отримав одразу три листи від неї. Міс Вілкінсон писала французькою фіолетовим чорнилом на блакитному папері. Філіп здивувався, чому вона ламає комедію і не пише англійською, а її пристрасні зізнання залишали його байдужим, адже занадто нагадували французькі романи. Вона прискіпувалася, що Кері їй не пише, і він відповів, що був зайнятий. Як розпочати листа, він не знав; не міг змусити себе написати «моя найдорожча» чи «кохана» і ненавидів звертатися до жінки «Емілі», тому врешті-решт написав «люба». Саме по собі це слово виглядало дивно