Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

— Зачекайте-но, — озвався я. — Забудьмо на мить про Теда. Скажіть мені таке: якби ви були вбивцею і вам треба було позбавитися тіла жертви — що б ви зробили?

— Закопав би десь у відлюдній місцині, — висунув свою версію Реґ.

— Тобто там, де його ніколи не знайдуть, — уточнив я, — на якійсь абсолютно безпечній ділянці. А поховати у відлюдній місцині не є безпечно.

— В ливарному цеху є велика плавильна піч, — мерзлякувато зіщулилась Одрі. — Хоча я навіть не уявляю, як можна непомітно перевезти тіло з Вікторія-стріт на завод.

Я заперечно хитнув головою.

— Вони цього й не робили — надто ризиковано. Скажу вам, де я б ховав тіла, якби хотів, щоб їх ніколи не знайшли — на кладовищі!

Реґ озвався:

— Це чудова думка — однак доставити тіло з Вікторія-драйв на місцеве кладовище майже так само небезпечно, як і в ливарний цех!

— Не так вже й небезпечно — якщо за діло узявся б трунар! — спокійно зауважив я.

Вони обоє витріщилися на мене, а Реґ ураз скочив на ноги.

— А й справді! — вигукнув він. — Пряме попадання! Звісно ж, це Тед Еслінгер! Він убиває всіх цих дівчат, а батько їх ховає! Все, що тому залишається зробити — запхати тіло в катафалк і під покривом ночі відвезти на кладовище. Якщо хтось і бачив катафалк, то відразу ж про це й забув. Оскільки в них є ключі від воріт кладовища, то вони легко могли «підкладати» трупи в чужі могили.

Одрі пополотніла.

— Я цьому не вірю, — сказала вона. — Ви не знаєте Макса Еслінгера. Він не міг цього зробити.

— Але все сходиться, — прокоментував Реґ. — І все пояснює.

— Ні, не все, — зауважив я. — Це не пояснює, навіщо Тед убивав дівчат. Який мотив убивства?

— Жодного, — зауважила Одрі. — Ви просто дали волю своїй буйній уяві.

— Гаразд, обсудімо все знову. Припустімо, що вбивця — Тед Еслінгер. То який у нього може бути мотив? Для чого йому вбивати п’ятеро дівчат упродовж кількох тижнів? Напрошується відповідь, що він психічно хворий.

Одрі мотнула головою.

— Я знаю його з дитинства. Ми разом ходили до школи. Він такий же нормальний, як ви чи я.

— Ми не можемо бути в цьому впевнені, — заперечив я. — Можливо, в нього бувають раптові напади безумства. Яким він був в дитинстві? Запальним, мрійливим, похмурим?

— Абсолютно нормальним, — стояла на своєму Одрі. — Звісно ж, йому подобалися дівчата, але ж це не свідчить про божевілля, чи не так?

— Та ні... Ну що ж, облишмо поки що цей аспект. З якої ще причини він міг би їх вбивати?

— А чи не думаєте ви, що він міг би їх усувати, аби врятувати власну шкуру...? — почав було Реґ, але зненацька зупинився.

— Що, усіх п’ятеро? — сказав я. — Ні, це виключено. Окрім того, із Мерієн це б не пройшло.

Тоді ми сіли і ще кілька хвилин розмірковували, а потім я спитав:

— Чи дуже прив’язаний Тед до батька?

— Вони великі друзі, — сказала серйозно Одрі. — І ладні зробити один для одного все. Але не так добре Тед ладнає з матір’ю.

— Чи хоче він, щоб його батько став мером? Ну, я маю на увазі, по-справжньому?

— Гадаю, що так, однак стверджувати це не стала б.

— Це доволі химерна ідея, але вона спадає на думку, — сказав я схвильовано. — Якби, скажімо, Тед хотів допомогти батькові виграти на виборах? Бо якби він вивів Старкі із гри, то шанси батька б виросли, чи не так?

Реґ сказав:

— Ну то й що? Не міг же Тед вбивати дівчат лише заради того, щоб батько зайняв крісло мера? Це доволі безглузде припущення.

— Я цього й не мав на увазі. Але, припустімо, що в Теда є якісь дивацтва. Наприклад, він релігійний фанатик. Чи, може, навіть сексуальний маніяк. Зрештою, він може виявитися будь-ким. Тоді, задовольняючи свої нахили, він міг би одночасно навішати їх наслідки на Старкі.

— Але в нього немає ніяких таких нахилів! — заперечила Одрі. — Я надто добре його знаю!

— Послухайте: якби в мене було щось таке, то я вам про це ніколи б не сказав. Я б тримав це при собі, — коротко озвався я.

— А у вас воно є? — вишкірився Реґ.

— Облишмо мене — а зараз повернімося до Еслінгера. Припустімо, що він псих. Ви ж пам’ятаєте історію з «Вуличним фото»? Тед міг бути тим, хто підкинув Діксону фотографії дівчат. А вже, виходячи з цього, міг вбити і самого Діксона. Ні, найвірогідніше, це таки був Джефф, бо ті світлини конче були потрібні Старкі.

Я провів пальцем по волоссю.

— Чорт! Збожеволіти можна! Але зачекайте-но: саме Тед Еслінгер і висунув теорію про «Вуличне фото»! Він змусив мене вести розслідування в тому напрямку. Припустімо, він вирішив повішати на Старкі всі свої вбивства. Все, що йому треба було зробити, то це стежити за вітриною фотоательє. Коли в ній з’являвся збільшений портрет знайомої йому дівчини, він заманював її у закинутий будинок, душив її і відправляв у похоронне бюро. Потім відбирав у дівчат квитанції і заволодівав фото. І розповів Діксонові, що Старкі використовує своє ательє як приманку для викрадення дівчат, і цим намагався підставити водночас і Вулфа, і Еслінгера, адже ті обіцяли розшукати дівчат. Але Діксон, вочевидь, на це не повівся, тож Тед прийшов і покінчив із тим йолопом. Чи те, що я сказав, має хоч якийсь сенс?

Вони тупо витріщилися на мене.

— Ні, це звучить надто фантастично, — нарешті сказала Одрі.

Я добре обміркував сказане і сам із нею погодився.

— Ну, принаймні, приблизно так, — сказав я із сумнівом у голосі. — Можу побитися об заклад, що похоронне бюро Еслінгера якимось чином до цього причетне!

— Але ж ви не знаєте напевно, що тих дівчат було вбито. Якщо так сталося з Мерієн, то це не означає, що... — почав було Реґ.

— Не псуйте мені версію, — сказав я. — Все має спрацювати, бо саме так і було — от побачите. Тож берімося до роботи. Єдиний шлях добратися до суті — це почати копати і продовжувати це