Читати книгу - "Їхня кохана лялька, Алекса Адлер"

Ну-у-у, це я так думала, що ховаю. Тільки на-агари чомусь на мене дивно поглядали.

Як тільки змій молодший у своєму жахливому костюмі, вже за традицією, поцілував мене на прощання і, підморгнувши, вирушив на свій джет готуватися до польоту, Са-ард покликав мене до себе, знову посадив на стіл і велів спробувати покликати вчорашнього невидимку. Вже під його контролем.

Я щиро намагалася. Пихтіла, сопіла, думала, кликала. У мене навіть голова розболілася. Але вчорашнього відчуття чужого погляду так жодного разу не виникло. І на мій заклик так ніхто не озвався.

Важко сказати, втішило мене це, чи засмутило. Скоріше друге. Раптом щось станеться. А цей невідомий менталіст уже одного разу нам допоміг.

Але Шоа-дар висадився в першій точці координат, взяв усі потрібні зразки й без будь-яких проблем вирушив до наступної. На другій теж все було нормально. Тривога потроху вщухла.

І тепер він уже летить до третьої точки. Останньої на сьогодні. І можливо, навіть останньої на цій планеті взагалі, якщо братів задовольнять аналізи зібраних зразків.

Весь цей час я просиділа поряд із Са-ардом, разом з ним спостерігаючи за роботою Шоа-дара. Змій старший відмовився від обіду, повідомивши, що йому ніколи. Зате знайшов час притягнути в кімнату управління одне з тих самих крісел мішків, які, виявляється, сафами називаються. Поставивши його за кілька метрів від столу, на-агар виразно кивнув мені на цей предмет інтер'єру, красномовно давши зрозуміти, для кого саме старався. Ну як було не поцілувати його на знак своєї вдячності? Щоправда, я хотіла в щоку. Але мені нахабно підставили губи. Ще й обмацали досхочу, перш ніж відпустити.

− Іду на зниження, − відриває мене від думок про його брата голос Шоа-дара.

Са-ард тим часом ретельно вивчає чергове скупчення скель, серед яких і знаходиться потрібна їм точка.

− Поки все чис-с-сто, − повідомляє він, напружено вдивляючись у картинку, що розгорнулася перед ним.

На цей раз Шоа-дару знову доведеться приземлятися в ущелині. А перед цим він має пролетіти через лабіринт з безлічі скель і стрімчаків, вигнутих під неймовірними кутами.

− Будь обережний, брате, − голос Са-арда звучить рівно, але я добре бачу, як він стискає щелепи, ретельно скануючи ледь не кожен камінчик у пошуках можливої ​​небезпеки.

− Буду, − коротко відповідає Шоа-дар, повністю занурений у процес пілотування.

Спостерігаючи з боку за польотом невеликого маневрового джета, що часом виконує немислимі віражі, я навіть подих затримую від захоплення та крапельки страху. Якби це було моє справжнє тіло, вже б голова, напевно, паморочилася.

І тут раптом по всіх розгорнутих зображеннях необхідної нам місцевості пробігає хвиля викривлень. Наче завади якісь.

Зашипівши щось лайливе, Са-ард відразу береться розбиратися, що це таке, розгортає все нові й нові вікна, збільшує, крутить так і сяк, переглядає якісь показники.

− Ш-шоа, відбій. Лети звідти негайно, – командує різко.

− Що сталося? − здивовано цікавиться той.

− Ті ж викривлення, що ми зас-с-сікли вчора. Ризикувати не будемо. Повертайся.

− Зрозумів. Прийнято – звучить коротка відповідь.

І я бачу на одному з екранів, як він, майже не знижуючи швидкості, облітає один із кам'яних зубів і прямує назад. Зображення знову йде брижами. Потім ще… і раптом гасне. Як і всі інші, орієнтовані на цю локацію.

− Безодню в горлянку! − гарчить Са-ард. − Ш-шоа, доповідай, що ти бачиш-ш-ш. Зв'язок з безпілотниками втрачений.

Але у відповідь тиша.

− Ш-шоа! − він так стрімко щось набирає, переглядає, вводить нові команди, що для мене все зливається в одну затерту картинку. Чи це від страху? Та що там, від жаху, що холодними щупальцями стискає душу.

Але, скільки Са-ард не намагається, відновити зв'язок з Шоа-даром йому так і не вдається. Як і з безпілотниками, які мали б сканувати та фільмувати місце події.

А коли він направляє туди інші, ті нічого не виявляють.

Джет Шоа-дара, разом з ним на борту, безслідно зник.