Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Приходжу додому, роблю чайок і сідаю за навчання. Задали не багато і вже через дві години я вільна. На годиннику половина сьомого. Беру сумку, натягую куртку та йду дихати повітрям. Потрібно провітрити голову. Прогулюючись вулицями Києва набираю маму. Ми не чули один одного з банкету, а ще я хочу знати про конференцію. Якщо мама щось скаже – добре, ні – і питати не буду.

Десь у середині порожньої балаканини, звучить справді важливе:

— Батько казав, що ти зустрічалася з Міленою. Про що розмовляли?

— То вона йому сказала? — скидаю брови. Я здивована. — Та так, ні про що. Ділилася враженнями про наше свято.

— Вітала з заручинами? Вони із батьком запрошені, до речі.

— А… Вже почали роздавати запрошення? — що і потрібно було довести. Навіть мама не вважає за потрібне хоча б вдати, що мої почуття важливі.

Мені здається, що чаша терпіння заповнюється. Ось-ось… ще кілька крапель і я зірвусь. Не можна. Так не можна. Я не можу покинути маму.

— Звісно, ​​що тягнути? Ти ж не проти, що батько займається весіллям, — це не питання, а твердження. Мама знає, що я не сперечатимусь і підкріплює сталевим у нашій родині аргументом, — Ти зайнята навчанням, до чого відволікатися?

— Так… Так… Все… Як ви хочете, — пригнічено киваю, хоч вона й не бачить, але знаю, що саме цього від мене й чекає.

— Я рада чути це, — звучить схвально, — Батько дав тобі все. Можливо, він і був суворий, але це дало плоди. Він стільки вклав у тебе, і ти ще юна, щоб вирішувати за кого виходити заміж. Я не встигла сказати тобі це під час зустрічі, але можу зараз: Ілля добрий хлопець. У нього хороша посада буде, він зможе утримувати родину. І ти не будеш нічого потребувати, — звучить, мов у тумані.

«Не хочу…. Не хочу. Не хочу!» — набатом б'є в голові. Кричить, звивається, плаче, намагається вирватися на волю поранена канарка моєї душі.

— Мамо, можна я спитаю? — а тепер я хочу дізнатися про те, що хвилює мене.

— Так.

— Якби повернути все назад, ти б повторила своє життя знову? Нічого не змінила? — зібравшись вимовляю прямо, попередньо присівши на вільну лавочку в сквері. У трубці лунає мовчання. Довге.

Мама підтримує тишу вже кілька хвилин, а я не смію переривати. Тільки шкодую, що ця розмова відбувається не наживо. Я хотіла б бачити відображення емоцій на її обличчі, хотіла б бачити її мовчання. Можливо, наживо воно зблизило б нас. Адже мовчання зближує, так?

Чую глибокий вдих, і:

— Тільки дурні мріють про машину часу, Таїсія, — відповіді немає.

Я видихаю. Роняю голову на руки. Як можна допомогти тому, хто не хоче допомоги? Мені б обговорити з нею справи батька, було б легше, якби мати теж хотіла звільнитися від нього. Адже вона могла б влаштуватися на роботу, і я підробляла б після пар. Ми зняли б кімнату у гуртожитку. Якось викручуються люди. Невже ми не змогли б?

Не вийшло. Можливо, вийде згодом. Нещодавно я дала собі обіцянку намагатися. Перша спроба провалилася і що? У багатьох перший млинець грудкою.

— Батько сказав, ти їдеш на якусь престижну конференцію, вітаю, — вириває з думок.

— Дякую, йому дзвонили?

— Йому повідомляють про твою успішність регулярно. Я вже говорила, тож старайся.

— Так. Так, звісно, ​​я стараюся. І що, мені можна поїхати до Берліна? — відчуваю, як оживаю. Проблеми нікуди не поділися, але поїздка до Німеччини — ковток повітря, свободи і… там буде Марк.

— Через навчання? Так. І покажи себе найкращим чином, — дає настанови мама, але це й не потрібно. Марк доручив мені надто багато, щоб я могла облажатись, — Не підведи Таїсія, чуєш?

— Звичайно чую, дякую, — говорю і посміхаюся. Є ж добрі дні.

А може це не день, а смуга? А білі смуги вони довгі? День, тиждень, місяць? Скільки там до весілля? Ой та яка різниця. Я їду в Берлін, і я щаслива, поки моє сьогодні справді належить мені! Поки що моє сьогодні — Моє!