Читати книгу - "Покатаємось на байку, мер?, Діана Фло"

Подорож з Кірою обернулася для Мирослава справжнім кошмаром.

Ніколи він не сідав у автомобіль до такого божевільного та самовпевненого водія. Кожен поворот Кіра перетворював на віраж, що втискав Мирослава в дверцята, а гальмував він настільки різко, що від удару лобом об панель приладів «Тесли» Мирослава рятував лише ремінь безпеки. Коли вони припаркувалися, нарешті, біля будинку Богдана, Мирослав навіть не зрозумів, що його більше порадувало, побачення з Богданом чи можливість вийти з пекельного автомобіля та більше за жодних умов ніколи у нього не сідати.

– Чекай усередині, я заїду у двір, а потім вийдеш, – скомандував Кіра.

Як і сам Богдан того разу.

Натягнувши ремінь, Мирослав сперся на сидіння водія, щоб хоч би миттю подивитись на Богдана.

Здоровий глузд переконував його, що за кілька днів той не змінився, але у Мирослава все тіло гуло від незрозумілого збудження, емоційного і фізичного, ніби кожна клітина тіла прагнула опинитися в обіймах Богдана. Перебуваючи від нього за кілька кроків, Мирослав ловив усі наслідки своєї стриманості. Як він взагалі протримався весь цей час, якщо його єство не мислило себе чимось окремим він Богдана?

І він його побачив.

Богдан вийшов і впустив друга на подвір'я, а сам зупинився біля воріт, поклавши руку на залізні грати.

Якщо серце Мирослава працювало на межі, то нині воно буквально билося і тремтіло, як божевільне. Провівши рукою по лобі, Мирослав змахнув легкий піт. Ще трохи, і любов до Богдана перетвориться на якусь пропасницю, подумав він, не відриваючи від його обличчя свої очей…

Якихось разючих змін Мирослав у зовнішності Богдана так і не помітив, він з дещицею ніжного впізнавання ковзав поглядом по його волоссю, укладеному як завжди, виразним вилицям, губам, які заслуговували на нескінченні поцілунки, і шиї, яку, на превеликий жаль, частково закривав комір темно-сірою сорочки.

Мирослав так і не залишив на тілі Богдана засосів, боявся, що через них мера почнуть обговорювати чи засуджувати. Та його зігрівала думка, що на шкірі Богдана залишилося кілька десятків відбитків його губ, з тих моментів, коли Мирослав цілував його, напівсплячого, крадькома, або ж пристрасно, з надривом, або «між іншим», поки той притискав його до грудей.

Про що ж вони так довго говорили?

Ентузіазм Мирослава трохи згас, щойно він подумав, що Кіра переказує Богданові їх недолугу розмову в гуртожитку.

Як би сильно Мирослав не скучив, напевно Богдан, мудрий, послідовний Богдан, змусить його спочатку розкрити секрети.

Як це робити, Мирослав не знав.

Дорогою Кіра кілька разів робив йому туманні натяки про важливість довіри у стосунках і всього такого, а одного разу навіть прямо сказав, що Богдан колись може і не захотіти його вислухати. Якби Мирослав так сильно не переживав про свою безпеку в той момент, він би порадив Кіри не лізти у його стосунки.

Однак зараз він усвідомлював, що друг Богдана мав рацію…

Спостерігаючи за розмовою і не чуючи ні слова, Мирослав дивувався, наскільки різними були Богдан і Кіра. Перший одним виглядом випромінював впевненість і силу, у його руках Мирослав плавився задовго до першого сексу, ще в період їхньої «дружби» підтискав пальці на ногах від задоволення після його дотику.

Кіра відчувався іншим, він був як цунамі, від якого не сховатись, енергійний, непосидючий, небезпечний. Такий міг схопити і втопити в коханні.

Нарешті Богдан зайнявся воротами, а Кіра пішов до автомобіля.

– Про що ви говорили? Про мене? – спитав Мирослав, щойно Кіра сів у крісло.

– Про Білецького. Не забув ще, що в нас тут ціла «спецоперація?

– Не забув.

Мирослав мовчав, поки вони заїжджали на подвір'я, вийшов із авто, теж не сказавши жодного слова. Подумки він благав, щоб Кіра швидше поїхав кудись на своїй кошмарній «Теслі», дав їм з Богданом можливість поговорити. Звичайно, для початку поговорити, хоч Мирослав весь горів від бажання опинитися під Богданом. Коли він так хотів когось у всіх сенсах одразу?

– Триматиму в курсі щодо… Ти зрозумів, – долетіли до нього слова Кіри.

Той потиснув Богданову руку і якось підозріло глянув на Мирослава.

Він не уявляв, що думав Кіра про ситуацію. Швидше за все, вважав, що Богдан запав на якогось малолітнього ідіота. Може бути і так. Може, й не варто було Мирославу безвольно ховатися в гуртожитку, чекаючи, поки прекрасний принц звільнить його з ув'язнення, відправивши до нього друга.

– Голодний? – поцікавився Богдан, засовуючи смартфон у кишеню.

– Ні, дякую.

Мирослав поки не наважувався подивитися йому в очі, гасив у собі всі бажання кинутися Богданові на шию, доки прохолодна рука не ковзнула йому під куртку. Богдан м'яко підштовхнув його до себе, залишаючи повну свободу дій.

Якщо б захотів, Мирослав міг безперешкодно піти, але найсильніше він хотів протилежного. З якимсь ледь не схлипом Мирослав уткнувся Богданові в груди, зчепивши руки в замок на його спині. Цілу мить, яка тривала вічність, нічого не відбувалося, а потім Мирослав відчув на плечах вагу рук Богдана.

«Ніякий Білецький це не забере», – зі злою рішучістю подумав він.