Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

- Хочу, аби ти звикла і не ніяковіла щоразу від нашої близькості. Впораєшся?

   Киваю, розуміючи про що мова, та починаю витирати його живіт та пах.

- Погана ідея, - перехоплює мою руку, відбираючи серветки. – Далі я сам.

***

- Ми перші зайшли! Чому ти пропустив усіх вперед? – обурююся, коли Адам підіймається з дивану та стає в чергу останнім.

- Знаєш приказку про цікаву Варвару? – машинально киваю. – Тоді потерпи і дізнаєшся – не хочу, аби твій милий носик постраждав, - обіймає за плечі та цілує у скроню.

   Коли підходимо до стійки реєстрації та простягаємо документи, нам видають ключі від номерів, але Адам забирає лише мій паспорт, а свій знову штовхає вперед.

- Ще одна бронь.

- Зараз перевірю, - хостес мило йому посміхається, а мені хочеться впитися пальцями у її блискуче каре і стерти цю посмішку з обличчя, хоч і розумію, що це просто її робота. Господи… Я сама себе не впізнаю поруч з ним.

- Все добре, ваші ключ-карти, - перша видираю дві пластикові картки з її рук та тягну Адама в сторону ліфта, але мене зупиняє глухий сміх.

- Що смішного?! – дратуюся.

- Можна речі хоча б забрати? – киває у сторону рецепції, де на підлозі лишилися моя валіза та його сумка.

   Адам долає відстань у кілька кроків та забирає наші речі, поки я подумки даю собі стусани. Підіймаємося ліфтом на четвертий поверх і лише зараз розумію, що не так.

- Хіба нам не на третій?

- А хіба ми збираємося провести ці дні в окремих ліжках, Клементинко? Я про усе потурбувався. Виходь, - підштовхує у спину, поки я гублюся з відповіддю, коли двері ліфта відчиняються.

   Йду за Адамом вздовж коридору, поки він не зупиняється біля потрібних дверей. Відмикає їх та пропускає всередину. Проходжу далі та помічаю величезну кімнату з панорамними вікнами, яка відкриває приголомшливий вид на Набережну. Під стіною величезне ліжко. Відходжу від вікна та гепаюся на нього, аби розслабити спину від довгої поїздки, прикриваючи очі.

- Ти винайняв нам окремий номер?

- Саме це й зробив. Через дві години ми маємо бути у іншому місці. Замов щось з ресторану, поки я сходжу в душ, - матрац прогинається, а на губах лишається теплий дотик.

   Сідаю на край ліжка та беруся гортати меню, яке лежить на приліжковій тумбі поруч з телефоном. Обираю декілька страв та роблю замовлення.

   Кладу валізу на ліжко та розглядаю її вміст. А що одягнути для «іншого місця»?

- Адаме! – голосно гукаю, - а що… - договорити не встигаю. Він виходить з ванної кімнати лише в рушнику. Вологі краплі стікають з волосся вниз по міцному тілу, прокладаючи шлях по впадинах між рельєфами м’язів.

- Гукала?

- Одягнути що, питаю… Господи, - прикриваю обличчя долонями, - можеш одягнутися?

- Ти така няшка, коли соромишся, - відчуваю по запаху гелю для душу, що він підходить ближче, а тоді відклеює мої долоні від обличчя, вкладаючи їх собі на груди, - припини це робити. На рахунок одягу… У мене є ідея. З-поміж твоїх речей я сам оберу тобі вбрання, а ти – мені. Згода?

- Я ж не знаю, куди ми йдемо…

- Там немає дрес-коду.

- Добре.

   Забираю руки з його грудей, хоч і поколювання в долонях від дотиків до його оголеної шкіри не зникло, але таки розкриваю сумку з його речами. Пірнаю рукою до дна і натикаюся на упаковку з презервативами. Миттєво спалахую, не наважуючись підійняти голову. Відштовхую її в сторону, наче отруйного гриба і хапаю першу-ліпшу футболку та темні штани, кидаючи на ліжко. Гучний сміх змушує підняти голову.

- Що?

- Це піжамні штани. Та якщо ти наполягаєш… - помічаю, як тягне до них руку. Швидко смикаю тканину на себе, та Адам сильніший – завалююся на ліжко, він миттєво лягає зверху, коли я навіть пікнути не встигаю. – Гумки знайшла? Нічого не буде, якщо ти не захочеш, - шепоче в губи та накриває їх своїми, проштовхуючи  язик всередину. Піддаюся та відповідаю, знову розпалюючись від дотиків рук, що гарячково блукають моїм тілом поверх одягу. Поцілунок затуманює розум настільки, що набираюся сміливості та зминаю його оголені сідниці руками, пробравшись під рушник.

   Якби не стук у двері, не впевнена, що змогла б його зупинити.

   Відчиняю двері та забираю замовлені страви. Адам уже одягнув чорну футболку оверсайз, яку я витягла наосліп, та темно-сірі затерті джинси. На ліжку бачу свої рвані джинси, які так ненавидить мама, білу кофтинку та чорну шкірянку, подібну до його ж. Коли він встиг?

   Майже мовчки обідаємо. Тоді переодягаюся під пильним поглядом Адама, навіть не намагаючись зробити це у ванній кімнаті.

   Спускаємося вниз. Біля готелю ловимо перше таксі та їдемо приблизно пів години через жвавий гул столиці.

   Зупиняємося біля будівлі, схожої на спорткомплекс. Усю дорогу Адам не випускав моєї руки зі своєї, постійно торкаючись чи лишаючи легкі поцілунки на обличчі.

- Де ми? – запитую, озираючись навкруги, коли проходимо всередину. – Схоже на якусь філармонію.

- Ти навіть не уявляєш, як помиляєшся, - у голосі явно чути глузливі нотки, тому повністю гублюся у здогадках. – Пішли, не висни.

   Слухняно йду за ним просторим холом, поки не минаємо гардероб та зупиняємося біля чогось подібного до каси, як у театрі. Адам підводить до великого плакату на склі, де жирним шрифтом надруковані слова та якісь незрозумілі числа навпроти кожного.

- Це тоталізатор, - пояснює. – Зараз ми зробимо ставки. Обери зі списку ім’я, - вказує на першу колонку. - На числа не зважай, - не зовсім розумію про що мова, але пробігаюся поглядом по колонці слів.

- Ставки? А це законно? - запитую, припиняючи сканувати список, та повертаю погляд до нього.

- Ні, звісно, - закочує очі, - на виході тебе чекатиме патруль поліції. І поки я рятуватиму свою шкуру, накивавши п'ятами через вікно вбиральні – тебе арештують і теж відправлять на виправні роботи кудись у Зімбабве знімати макак з туристичних авто, які хочуть на халяву прокататися.