Читати книгу - "Мій любий попутник, Інна Земець"

– Звісно! Куди їхати?

– Певно, вона ще досі у батька на роботі. Зараз уточню і тебе наберу, добре?

– Так, я ще годину в офісі буду.

Дара відповідати не поспішала – з другої спроби озвалась. Ще святкують, чутно голоси та сміх на фоні.

– Чуєш, Дара? Таксі не викликай, до мене Макар документи скоро повезе – він тебе підхопить. Коли йому під’їхати?

– Та відчепись ти від нього!  – Дара і сміялась і сердилась. – Ми ще святкуємо.

Чутно було погано – хтось тост щойно виголосив і компанія вибухнула сміхом і вигуками.

– І не чіплявся, та йому все одно сюди їхати. За годину нормально буде?

– Ні, прямо зараз уходжу, - раптом сказала вона.

Голоси в кімнаті стали тихішими, дзенькіт келихів замовкав. Мабуть, вона біля батька, бо почув чоловічий голос поруч Дари, який вітав ювіляра.

– Не поспішай, я зараз Макара наберу.

– Ні, я до нього на метро під’їду – не хочу тут чекати.

– Дара, що сталося?

– Нічого, просто схотілося прогулятись трохи. А мені тут лише через парк перебігти і я в метро. І так швидше буде. Все чекай, я скоро!

Вона ще не скинула виклик і перед тим як зв’язок обірвався, я здалеку встиг почути слова: «Дякую, Сергій, радий тебе бачити, синку!».