Читати книгу - "Фірма"

— За два тижні він їде до Вашингтона, — сказав Ейвері.

— Навіщо?

— В Американський інститут оподаткування. Він має приїхати на чотириденний семінар — це вимога до всіх нових співробітників. Про це він давно знає, тож запідозрить, якщо поїздку відмінять.

— Його участь була запланована ще в вересні, — додав Оллі.

— Ну, подивимось, що там на це Лазаров скаже, — сказав Девашер. Я маю знати всі дати, точний час, номери в готелі. Йому це не сподобається.

— Що було на Різдво? — запитав Лок.

— Мало цікавого. Дружина з’їздила до батьків у Кентуккі. Ще й досі там. Мак-Дір забрав пса й подався до Панама-Сіті-Біч у Флориді. Схоже, їздив відвідати мамусю, правда, ми не певні. Ніч провів на пляжі в готелі «Холідей Інн». Удвох із собакою. Ось так, нічого цікавого. Тоді поїхав до Бірмінгема, знову спинився в «Холідей Інн»; вчора раненько подався в «Браші Маунтінз» навідати брата. Безпечна поїздка.

— Що він сказав дружині? — запитав Ейвері.

— Нічого, наскільки ми знаємо, нічого. Адже нелегко слухати все.

— За ким ще ви слідкуєте?

— Ми прослухаємо розмови їх усіх — періодично. Інших підозрюваних, крім Мак-Діра, у нас немає, та і той — через Тарранса. Наразі все спокійно.

— Він повинен поїхати у Вашингтон, Девашер, — нагадав Ейвері.

— Окей, окей. Я з Лазаровим все уточню. Він ще нас змусить чоловік п’ять за ним вслід послати, ідіот.

Бар «Еарпорт Лаунж», що належав Ерні, справді розташувався біля аеропорту. Мітч помітив його лише з третьої спроби і втиснув своє авто між двома всюдиходами зі справжньою грязюкою на фарах і колесах. Таких машин на стоянці було багато. Він озирнувся й інстинктивно стягнув краватку. Майже одинадцята година. Приміщення було довге й темне, світилися лише рекламні різнобарвні написи на вікнах з назвами сортів пива.

Він ще раз перечитав записку, щоб пересвідчитися: «Дорогий містере Μακ-Дір. Прошу про зустріч у барі „Еарпорт Лаунж“ на вулиці Вінчестер сьогодні пізно ввечері. Стосується Едді Ломакса. Дуже важливо. Теммі Гемфіл, його секретарка».

Записку він знайшов у кухонних дверях, коли приїхав додому. Він пам’ятав Теммі з візиту до Ломакса в листопаді. Згадав вузьку шкіряну спідницю, повні груди, освітлене волосся, червоні липкі вуста і клуби диму через ніс. І згадав про її чоловіка, Елвіса.

Двері легко відчинилися, й він протиснувся досередини. Ліву частину зали займав ряд більярдних столів. Крізь морок і темний дим у дальньому кінці він розгледів невеликий танцмайданчик. Справа зала нагадувала салун, а вздовж барної стійки сиділи ковбої — чоловіки й дівчата, усі пили з пляшок пиво «Bud». На Мітча, здається, ніхто не звернув уваги. Він швидко підійшов до стійки, опустився на табурет і замовив «Bud».

Не встигли подати пиво, як з’явилася Теммі. Вже сиділа й чекала біля більярдного столу на лаві серед інших відвідувачів. На ній були вузькі джинси «вари», блякла джинсова сорочка і яскраво червоні черевики на високих підборах. Свіжо пофарбоване волосся.

— Дякую, що приїхали, — близько нахилившись, сказала вона. — Чекаю вас вже чотири години. Я не знала, як ще з вами зв’язатися.

Мітч кивнув і всміхнувся, ніби хотів сказати: «Все гаразд, ти правильно вчинила».

— Що сталося? — запитав він.

Вона роззирнулася.

— Нам треба поговорити, але не тут.

— А де ж ви пропонуєте?

— Може, просто проїдемося?

— Звісно, та не в моїй машині — це, е-е-е, була би погана ідея.

— В мене є машина. Вона стара, але нам підійде.

Мітч заплатив за пиво й пішов вслід за Теммі до дверей. Ковбойчик біля виходу вигукнув:

— Та це ж треба! Заходить пацан у костюмі й за тридцять секунд вона вже з ним!

Мітч усміхнувся й поспішив вийти. Гномиком серед велетнів виглядав старенький «фольксваген-жук». Вона низько нахилилася і відімкнула дверцята, Мітч протиснувся і сів на потерте сидіння. Теммі п’ять разів натиснула на педаль акселератора. Повернула ключ запалювання. Мітч аж дихання затримав, чекав, коли заведеться мотор.

— Ви куди хотіли би поїхати?

«Туди, де нас не побачать», — подумав він. А уголос відповів:

— Ви ж за кермом.

— Ви одружені, так? — запитала вона.

— Так. А ви?

— Так. І чоловік би таку ситуацію не зрозумів. Тому я й вибрала оте кубло. Ми там ніколи не буваємо.

Це так прозвучало, ніби вони з чоловіком дуже не схвалювали те збіговисько простаків.

— Я теж не думаю, що моїй дружині це сподобалося б. Втім, її в місті зараз нема.

Теммі спрямувала машину в бік аеропорту.

— В мене ідея, — сказала вона. Дівчина міцно вхопилася за кермо й говорила збуджено.

— То що ви хотіли сказати? — запитав Мітч.

— Ви ж чули про Едді?

— Так.

— Коли ви бачилися з ним востаннє?

— Ми зустрілися днів за десять до Різдва. Зустріч була таємною.

— Ну, так я й думала. Він не вів жодних записів, коли шукав для вас інформацію. Сказав, що так ви самі хотіли. І мені багато не розповідав. Але ми з Едді, ми... були близькими.

Мітч не знав, що на це відповісти.

— Тобто... дуже близькими. Розумієте, про що я?

Мітч хекнув і відпив пива.

— І він розказував мені таке, що я би не мала знати. Казав, що у вас дуже непевна справа, що у фірмі за підозрілих обставин гинули люди. І що ви здогадувалися про те, що хтось стежить і прослуховує розмови. І що для юридичної фірми це дуже дивно.

«Ось тобі й конфіденційність», — подумав Мітч.

— Так і є.

Перед аеропортом вона звернула й під’їхала до величезної автостоянки.

— А коли він закінчив вашу справу, то одного разу в ліжку сказав мені — лише раз! — що йому здалося, ніби за ним слідкують. Було це за три дні до Різдва. Я запитала, хто ж то. Він відповів, що не знає, та згадав вашу справу й про те, що слідкують за вами обома ті ж самі люди. Багато не говорив.

Вона запаркувала авто на зупинці коло терміналу.

— Хто ще міг за ним слідкувати?