Читати книгу - "Твої очі, Валерія Оквітань"

— Так, мала, цілувати мене. — Грайливо відповів Чорний, перекидаючи її на спину. Та притиснув до ліжка, наполегливо цілуючи. — Смілива така стала.

Чоловік цілував її вуста, шию, позмінно чергуючи. Всі його дотики подобались дівчині, їй здавалося що вони схожі до тих, які були вчора, з однією лише відмінністю: все її тіло не палало зараз. Вона бажала його головою.

— Одна ніч з тобою і сміливість мені передалась. — Видихнула дівчина, вигинаючись, підставила йому губи.

— Та ти що, невже і це тепер передається статевим шляхом? — Спробував пожартувати Андрій.

Чоловік розумів до чого вела поведінка дівчини. Тіло потребувало розрядки. Лада так само себе вела. В перший час потребуючи інтиму. Та зараз, Андрій не впевнений був, чи було це доречним, а тому спробував зупинити дівчину. Так би мовити, достукатись до неї.

— Не думаю, що нам варто зараз це робити.

— Справді? На це є якісь причини? — Невдоволено простогнала Зоя.

— Так, юна леді, наша виховна година, ще не закінчилась. — Андрій легенько хлопнув її по сідницях, від чого дівчина зойкнула.

— Так ти не виховуєш мене.

— Якби я тебе виховував, ти б не робила таких дурних витівок. — Прикидаючись сердитим мовив Андрій. Такий тон він використав, скоріш за все для себе, аби хоч якось заспокоїти себе. А також відволікти Зою.

Не варто було їй знати, що він був близьким, щоб повестись на маніпуляції дівчини. Бугорок в штанях був тому хорошим доказом. Андрію конче необхідно було остудити голову.

— Я ж попросила вибачення. — Сказала йому Зоя, опершись на свої лікті.

— Ти не просила вибачень, Зоє. — Наголосив їй Андрій.

— Справді? — Здивувалась вона, пригадуючи всі події. — Тоді я приношу свої вибачення.

— Не щиро, спробуй ще раз.

— Ще раз не буду. Тоді я не перепрошуватиму зовсім. — Вона впала на ліжко, складаючи руки на грудях.

— Підлітки. — Похитав головою Андрій. — Як з вами важко.

Чоловік бачив, що дівчина хотіла обуритись, а тому поспішив попередити її.

— Вже пізно, Зоє. Рам варто відпочити. Обом. — Виділив він останнє слово. — Раз ти вже не спиш, то йди в душ, а я піду після тебе.

Йому було незручно знаходитись поруч з нею. Не хотілось провокувати ні себе, ні дівчину, яка й так зараз була один цілковитий оголений інстинкт. І цей інстинкт кричав, про те, що йому потрібно. Або ж правильно було говорити “Хто”.

— Добре. — Без ентузіазму відповіла йому фіолетовока, почимчикувавши до суміжної кімнати. Радіючи, що ванна знаходилась поруч, дівчина не пручалась.

Вона залишила Андрія на самоті, справлятись з його проблемами самотужки, навіть не здогадуючись про них. Або ж Андрію хотілось так думати.

— Ця дівчина зведе мене з розуму. — Прошепотів він в стелю, довіряючи ці слова лише ночі. Вона збереже їх.