Читати книгу - "Карта днів"

Я повитягав зі спортивки одяг і туалетне приладдя, а потім дістав із книги карти й поштівки та вклав їх під задник журналу. Потім я поклав журнал на дно спортивної сумки, зверху знову склав одяг і туалетне приладдя, застебнув блискавку на сумці, а сумку зважив у руці. Це було схоже на жим тридцятифунтової гантелі. Я кинув сумку на ліжко. Вона відскочила та гепнулась на підлогу, й удар був такий потужний, що затремтіла вся кімната.

* * *

Тієї ночі я майже не склепив повік. Уранці я встав удосвіта, і ми з Еммою тишком-нишком вислизнули з дому. Ми поїхали до будинку Ейба, відчинили люк у підлозі його кабінету і спустилися в бункер, щоби глянути, яка ж іще не відкрита нами річ на нас там чекає. Я сподівався, що — як і натякав нам Ейч — це буде машина з чотирма справними дверцятами, але я не міг збагнути, як машина могла поміститись у тунелі, надто маленькому навіть для мене, або як я тепер витягатиму її назовні, навіть якщо вона тут усе-таки помістилась.

Усього лише за кілька хвилин оглядання підземної штаб-квартири мого діда ми знайшли в стіні якусь ручку. Частково вона втопала в темній прогалині між двома металевими полицями на стіні. Я дотягнувся та повернув оту ручку, і враз частина стіни разом із полицями відчинилась назовні, відкривши прохід у нову секцію тунелю. Ми зважились увійти — знову згорбившись, оскільки цей тунель був іще дужче клаустрофобічно «низькостельовим», ніж попередній. Емма запалила полум’я, а я підпер двері металевим ящиком із сухозамороженими «сніданками» з одного зі стелажів.

Десь футів через сто ми підійшли до вузьких бетонних сходів. Вони вели до товстих металевих дверей, які відчинялись не вперед чи на себе, а плавно ковзали вбік. За ними була комірчина. Застелена килимком домашня комірчина. Я тихо відчинив дощаті двері, і ми опинились у якійсь спальні, типовій для передмістя. Там було ліжко з голим матрацом, тумбочкою та комодом із дзеркалом. На стінах нічого. Вікна були забиті, і єдине світло, яке було в кімнаті, пробивалося крізь щілини між дошками.

Ми опинились у іншому будинку в тому ж провулку.

— Що це за місце? — запитала Емма, проводячи пальцем по запиленому комоду.

— Можливо, це конспіративна квартира, — відповів я, зазираючи у ванну кімнату поруч; вона була порожня, тільки біля раковини висів один рожевий рушник.

— Думаєш, тут хтось є? — прошепотіла Емма.

— Мабуть, ні. Та все ж будь насторожі.

Ми навшпиньки проминули короткий коридор, по дорозі зазираючи в інші кімнати. Меблів було небагато, наче в макетному будинку[37] чи стандартному мотелі — нічого особливого, але достатньо, щоби створити ілюзію, що тут дійсно хтось живе. Дійшовши до кінця коридору, я повернув ліворуч, де, як я знав, була вітальня. План будинку був такий же, як і в домі мого діда, і в мене з’явилося дивне відчуття дежавю — я знав кожен дюйм цього місця, де ніколи не ступала моя нога. Вікна вітальні також були забиті дошками, тому я підійшов до вхідних дверей та зазирнув у дверне вічко.

За кількасот футів, через дорогу, я побачив будинок Ейба.

Після цього ми пішли в гараж. І щойно ми зайшли всередину, як відразу стало ясно, що єдине, що в цьому будинку мало для нас реальне значення, це було оте приміщення. На стінах повсюди були кілочки та полиці, а на них усілякий інструмент і запасні частини. У центрі всього цього, у світлі прожекторів зусібіч, поряд стояли дві машини.

— Будь я проклятий, — не стримався я. — Він мав-таки машини.

Одним із автомобілів було біле «Шевроле Капріс Клессік». Він був схожий на шматок мила з колесами і мав незмінний успіх серед флоридських водіїв похилого віку. Я упізнав у ньому машину мого діда, ту саму, якою він користувався, поки мої батьки не змусили його припинити водіння. (Я думав, він його позбувся, але той був тут.) Іншим автомобілем було міцно збите чорне купе, яке виглядало, як «мустанг» епохи шістдесятих, але з більш широкими боками та більш запаморочливими обрисами. Я не був упевнений, що саме це було, тому що машина не мала жодного ідентифікаційного символу.

Я подумав, що «капріс» був для подорожей інкогніто, а інше авто — для подорожей на драйві та з певним шиком.

— Ти дійсно не знав, що він мав це? — запитала Емма.

— Нічогісінько. Я знав, що він їздить, але мій тато змусив його відмовитись від цього, коли той не пройшов перевірку на зір в автотранспортному департаменті. Дідусь часто їздив у свої самотні подорожі. Коли на кілька днів, інколи на цілі тижні. Як і тоді, коли мій тато був іще дитиною, тільки трохи рідше. Перейти від такого життя до необхідності просити мене чи моїх батьків підвезли його до продуктового магазину чи до лікаря — напевне, це для нього було тяжко.

Одначе саме тоді, коли я це казав, мені спало на думку, що Ейб міг і не припиняти водіння повністю; просто він став тримати це в секреті.

— І все-таки він мав машини, — промовила Емма.

— І доглядав за ними, — додав я; машини, на відміну від усього іншого в домі, були трохи запиленими зовні, але мали ідеальний стан у дечому іншому. — Напевне, він кожну вільну секунду вискакував сюди, щоб попрацювати над ними. Начистити до блиску, замінити мастило. Щоб вони завжди були на ходу, але тільки заховані від моєї сім’ї.

— І це тебе змушує запитати себе, заради чого він так заморочувався, — прокоментувала Емма.

— Заради знищення порожняків? — висловив я припущення.

— Заради захисту сім’ї, — відповіла вона.

Я не знав, що їй на це сказати, тому не сказав нічого. Я відчинив «капріс» і пірнув усередину, перевірив бардачок та знайшов водійські права. Вони все ще були дійсні, подовжені лише за кілька тижнів до смерті Ейба. Але вони були не на його ім’я.

— Знаєш, хто такий Ендру Ґанді? — запитав