Читати книгу - "Запасна наречена. У відпустку в інший світ, Анна Лерой"

Через три години саме це питання я і ставлю Касу. Мене на той час уже зустріли, показали мені кімнату, видали капці й халат, а також допомогли запхати речі в шафку.

Спочатку все одно я опиняюся в гостьовому будиночку, про який казала Лендос. Він схожий на звичайний такий міні-готель, спільна вітальня на поверхах, невеликі кімнати. Після замку іссейла все виглядає більш ніж по-домашньому, але все ж затишно і зручності є. Утім, я лишаюся там на півгодини, не більше: отримую жетончик із номером кімнати та зв'язку місцевих грошей, вони тут прямокутні, завдовжки, може, в палець, і наче пластикові. З готелю до місця проживання родини Каса мене перекидають через вузол переміщення, а потім слід прогулятися хвилин п'ять пішки. Здається, сейли керуються цими вузлами за допомогою своєї ж енергії, а от люди, швидше за все, через пристрій. А ось на рухомих доріжках стоять усі, хто хоче. Посадка і висадка відбувається точно і без затримок, напевно, тут свої правила, ну це як ставати тільки по один бік ескалатора або спочатку випускати інших пасажирів, а потім заходити самому.

Сім'я Каса займає верхній поверх п'ятиповерхового будинку, навколо якого приємний дворик і навіть крихітний сквер із вигадливими скульптурами. Під'їзд один, вхід у квартиру теж один, а сама квартира на вісім кімнат плюс вітальня і якісь господарські приміщення. Утім, вісім кімнат це голосно сказано, у батька і матері Каса — окремі невеликі кабінети, що особливо актуально, коли більша частина роботи відбувається вдома, плюс гостьові кімнати, плюс бібліотека... Екскурсію мені проводять одразу ж. Також тут є невеличка лабораторія матері, більше схожа на лігво божевільного механіка — суцільно якісь макети, заготівлі для місцевих механізмів, матеріали в ящиках. Але інакше ніяк, все ж вона інспектор з перевірки цих самих механізмів.

Житло дуже симпатичне, а щодо квадратури, то тут так заведено — на кожному поверсі по такій ось квартирі. Будинок не в самому центрі домену, що дивно, адже в них цілий іссейл у родичах. Мені видають чашку чаю, пропонують тістечка — кругленькі, блискучі з якоюсь ягодою — виявляється, з тієї самої пекарні, де Еллі і Кас зустрілися. Вони вже встигли прогулятися «місцями колишньої слави», так би мовити. 

— Вони зробили що?.. Дори так і сказали?! — давиться чаєм Кас, коли я швидко розповідаю, що сталося. — І вас усіх переселяють? 

— Так, а що... 

Але він мене не слухає, різко шепоче щось лайливе собі під ніс й узагалі блідне на очах, потім підхоплюється на ноги, починає щось бурмотіти, підбігає до Еллі та просить у неї пробачення, мовляв, не можу бути присутнім, треба бігти. І це все мене так бісить, що у скронях починає неприємно поколювати. 

Чому? Ось чому не можна просто сказати, як є? Мені всього-то потрібні відповіді! Навіщо всі ці ігри? Втечі? Що, все настільки жахливо чи соромно? Так, я фактично чужа людина, але я в усьому цьому замішана і мені добряче набридли недомовки. Та й Еллі раптово напружується. 

— А ну стій! — рявкаю я, хапаючи Каса за рукав, тканина тріщить, але витримує. А от не відпущу, навіть якщо смикатися буде.

— Це важливо!..

— Це і мене стосується! Мене то тягнуть незрозуміло куди, то на мене кидаються, то намагаються забрати на досліди, то химерами обкладають. У мене в печінках це все! — здається, я виплескую все, що накопичилося. Бо ці всі дуже сумні погляди надзвичайно діють на нерви. 

Знову ж таки начебто не моя справа. Але я до лева — от заповз він мені в серце, чорт забирай — прив'язалася. Гаразд люди, тобто сейли, божеволіють кожен по-своєму, але раптом із левом що? І я ж доросла навчена життєвим досвідом жінка, але так дратує все, аж до тремтіння рук, а ще турбує невідомість і відсутність можливості щось дізнатися. Аг-р-р-р! А ще здається, у мене все палає — щоки, вуха, пальці. Якесь дивне відчуття, ніби хочеться почухатися, але не руками!

— Спокійно... — Кас раптом завмирає як стійкий олов'яний солдатик — на одній нозі, не зводячи з мене погляду, і каже Еллі. — Поклич, будь ласка, мою маму. У неї, звісно, час робочий, але це дуже-дуже важливо. 

Еллі чомусь пересувається мало не по-пластунськи, тобто притискається до стін. Очі в неї круглі від здивування чомусь.

— Та що взагалі?.. — я не хочу скандалити та й не вмію, але стриматися стає складніше, тож ледь не гарчу... Чи гарчу? Чи це хтось за моєю спиною гарчить? Невже лев? Але хіба він може йти так далеко від господаря?

Підстрибую на місці, кручуся дзиґою, але за спиною нікого немає... Чи є димний слід? Але тут перед очима якось різко все паморочиться, і Кас ледь встигає підхопити мене під руки і довести до найближчого крісла.

— А тепер скажи-но мені, сейло Ольго, коли це ти встигла познайомитися з химерою мого дядька? — пильно на мене поглядає Кас. 

Отже, це був Алн? 

Я розгублена, голова поки що важка і гуде, та й узагалі мій стан лякає, бо я звикла до повного усвідомлення того, що зі мною відбувається. А тут відчуття третьої руки не пропадає ще. Саме через це сум'яття я кажу правду:

— Він сам мені проходу не дає. Щоправда, я не знала, що це твого дядька той самий лев. Ну загалом для мене це лев із крилами і рогами...

— Ага, — багатозначно видає Кас, а потім ще раз. — Ага.

— Ти знущаєшся? — я видихаю, намагаючись скласти мізки назад у черепну коробку. — У мене від усього голова розболілася.