Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

– Я живу у Львові під чужим прізвищем, – притишеним голосом повідомив Степан. – Тоді приходь до мене, запиши адресу.

Приходь ввечері, в суботу, ні.., ні в неділю, в суботу я зайнятий, – багатозначно сказав на прощання Зенко.

– Якщо Степан живе у Львові нелегально, то чи варто з ним зустрічатися? – сам себе запитував Зенко, що немовби вже втерся в радянське життя, а тут на його голову звалилися непрошені друзі і кожному, звичайно, щось потрібно. Йосипові – знайомство з американською агентурою, Ромкові – матеріальна і моральна допомога. Степанові, мабуть, потрібно відновити колишні зв'язки. І все це підпадає під статтю кримінального кодексу 54-1а/20 "Знав і не доніс". І знову 10 років таборів. А якщо пришиють організацію – стаття 54-1а-11, то буде більше, бо сидітиме вдруге.

В конторі чекала на Зенка ще одна несподіванка. Розглядали роботу екскаваторного парку і експлуатацію баштових кранів. Головний інженер Єрін бідкався, що половина екскаваторного парку стоїть на ремонті. Нема запасних частин, щоб поміняти зношені, а то й поломані. М.Гузік подзвонив до головного механіка будівельного тресту Абрама Лошака, щоб він допоміг віднайти ці запчастини.

– Добре, я допоможу, – запевнив Лошак. І коли нарада закінчувала свою роботу, а Зенко встиг добре передрімати, подзвонив Лошак. – Завтра нехай до мене прийде кмітливий інженер, готовий до поїздки в Москву за запчастинами. – Почали вибирати, хто поїде. Зенко був наймолодший серед присутніх, та ще й неодружений, тому випала пропозиція їхати йому.

Доводи про те, що він не знає екскаваторного устаткування і може привезти з Москви запчастини від танка чи бульдозера замість необхідного, не переконали головного інженера. – Тобі, Зенку, їхати, – заявили всі, і баста.

На другий день Зенко оформив відрядження: отримав гроші, бланки з печаткою, специфікацію запчастин, лист від тресту без адресата і записку до московського знайомого від Лошака.

Нічним потягом він вже вдруге вирушав у Московщину. Тепер в купейному вагоні, хоч верхня полиця, але вільний у виборі і поведінці. Ситий, в краватці самозадоволений панок. Вагон поколисувався, а в уяві Зенка постала перша поїздка в Московщину. Він їхав у товарному вагоні, посередині параша, по обидві сторони вагона нари, на них і під ними політичні в'язні. Червень 1949 року. Біля Зенка лежить хлопець з Березовиць, що біля Тернополя.

– Тобі скільки дали? – 10. – А тобі? – Мені катушку. – За що?

– Я був у дивізії "Галичина". Під Бродами ми ганебно програли. Німці нас зрадили. Самі втекли, а нас залишили без артилерії на відкритому полі під Золочевим. Багато наших там загинуло. У лісі я приєднався до Волинської сотні УПА. З нею перебрався через Карпати в Словаччину, де і залишився. Оженився на словачці, та "Смерш" винюхав мене. Словаки продали. Судили, бо під пахвою знайшли татуювання групи крові. – Сусід по нарах слухав сповідь і собі додав: – А я був в армії Власова і теж женився на чешці, і теж "Смерш" винюхав.– Обидва вони ненавиділи совєтску владу, зі зброєю воювали проти своїх братів, кожний з них боровся за свою державу: за вільну Україну – наголошував тернопільчанин, а власовець – за вільну від комуністів Росію. Ешелон з політв'язнями охороняли й українці, і росіяни, які з ненавистю відносились до пасажирів товарних вагонів. У всіх була своя правда й умовне право судити інших, себе ж оправдувати…

– Я совєтський офіцер, – приєднався до розмови сусід із середнього ряду нар, – був комуністом, здобував Берлін, водив в атаки цілий батальйон "За родіну, за Сталіна", мав 17 орденів і медалей. Та коли познайомився з життям німецьких сімей і порівняв з життям своєї сестри–колгоспниці, що відмовилась одягнути подаровану мною шовкову білизну, яку носять всі німкені в будні дні, то при ній заплакав. Сестра і її ровесниці у своєму житті ще не бачили шовкових трусів і нічних сорочок. Пройшов я від Москви до Берліна, бачив гори трупів і ніколи не плакав, а в свому селі, спостерігаючи, як жінки в обдертому одязі тягають борони по полі, я заплакав. Вернувшись у свою частину на німецькій території, придивлявся до життя переможених. На черговому політзанятті цинічно хвалили нашу техніку, а я чомусь згадав американські "студебекери" і колгоспні борони. Згадав, як сестра цілувала подаровані мною шовкові труси, які не наважилась одягти навіть на Великдень, і тут же зірвався: "Не брешіть нам про добро і міфічне щастя комунізму, такі тилові щурі, як ви, обікрали і обі… наш народ. Не хочу ваших нагород, не хочу бути членом вашої партії". Це був скандал. Мене арештували і дали тільки дитячий термін –10 років. Я не просив помилування – буду в таборі відмолювати гріхи за перебування в цій злочинній партії, що мою сестру, моїх односельчан засудили на рабське животіння.

Спогади не дали заснути Якову. Дивився через вікно на красу природи: на квітучі дерева, на жовтий молочай біля колії, на темно–зелену траву, на лани озимої пшениці, на віддзеркалення ранішнього сонячного проміння у прилеглих озерах і потічках. Ось поїзд переїжджає Дніпро, а там видніються дахи київських будинків. Дніпро, Київ, Шевченко...Скільки асоціацій викликали ці слова в нього в дитячі і юнацькі роки: столиця України… Тут правили князі, сюди в'їжджав на білому коні Хмельницький після перемоги над поляками, тут творилась Українська держава. Тепер тут править Хрущов: – Хто він?

Потяг стрілою мчав і мчав через українські степи і ось зупинився на станції Михайлівський хутір – останній населений пункт України. Зенко вийшов на перон і прислухався до розмови колгоспників, що вештались на площі, чекаючи на приміський поїзд. Розмова велась переважно суржиком. Біля продуктового кіоску маленька черга за пиріжками, пивом, цукерками. – Хто крайний? – спитав. І цей крайний повернувся. – О Боже, та це Баковський з башкирських таборів. Привіталися, обнялися, відійшли в сторону від людей.

– Я їду з табору. – Куди? – Ще не знаю. – А я їду в Москву. Буду у Львові через тиждень. Черговий вокзалу оголосив, що потяг Москва–Львів відправляється через хвилину.

– Де ми можемо зустрітися? – прощаючись, запитав Славко. – Запиши адресу. – Кажи, запам'ятаю. Два потяги роз'їхалися в різні сторони.

І знову, дивлячись у вікно вагона, Зенко згадував знайомство зі Славком в Ішимбаєво, яке переіменоване пізніше на Салават–Юлаєво. Ось молодий задиркуватий хлопець веде суперечку з в'язнями-кримінальниками з сусідніх бараків, відгороджених сіткою біля продуктового кіоску, що в зоні політичних. Сітка хоч і відділяла зону політичних в'язнів від кримінальних, та охороною не контролювалася і не була прострільною. Кримінальники прорвали в сітці діру і приходили до кіоску політичних, хоч такий самий кіоск працював і в їх зоні. Їх метою було – запропронувати політичним в'язням купити в них за копійки крадене барахло, та при цьому обдурити або вихопити гаманець з грішми і втекти через дірку в сітці. Були випадки, коли такий собі непримітний кримінальник заходив до бараку в зоні політичних, немовби шукаючи знайомого земляка, а за цей час міг поцупити з нарів фуфайку чи черевики і продати їх біля кіоску. Ще гірше, коли це був розвідник, що вивчав ситуацію і контингент в'язнів у бараці, щоб ввечері його пограбувати.

З таким розвідником з кримінальної зони і зчепився молодий політв'язень біля кіоску. Зенку сподобалася тоді агресивність і бойовий запал незнайомого в'язня, що примусив непрошеного гостя шмигнути через діру в металевій огорожі. Тоді, в літню пору, в 1950 році вони й познайомилися.

Московське Міністерство машинобудування зустріло Зенка холодною байдужістю. Головний механік розвів руками і пообіцяв наступного року видати наряди на запчастини, перераховані в листі. Листа велів залишити у відділі комплектації. Коли Зенко зайшов в цей відділ, то ледве не розреготався. Тут сиділа в м'яких кріслах вся рафінована синагога. В унісон видовищу Зенко з порога, голосно сміючись, вигукнув "здграсцє". Це "здграсцє" і повернуло до нього фортуну. Розмовляючи з расовим начальником про запчастини, Зенко відчув зацікавлення присутніх співробітників до його особи, особливо, коли вони дізналися, що він зі Львова.

– По скольку яїчка во Львовє? а куріца? – Зенко не мав поняття про ціни на яйця і кури, бо привозив продукти від мами, але, щоб не осоромити себе, називав вигадані ціни, занижуючи їх на свій розсуд. А вони тільки: "Ай, вай, как харашо там…Сєня, я тєбє гаворіл, поєдєм туда. Там харашо, і квартіри пустують, правда? А какая у вас квартіра?" – запитав один з них. – Малєнькая, трьохкомнатная, ну я же холостяк. Зачем мне большая…, – розфантазувався Зенко і допік працівників відділу комплектації до такої міри, що всі готові були бігти за квитками до Львова.

Зваживши на таку доброзичливу ситуацію, Зенко попросив у начальника дозволу на телефонну розмову зі Львовом, щоб повідомити Лошакові про те, що його рекомендації не розчулили москвичів. – Подождітє, – зупинив його найстарший за віком співробітник, – ми что-то прідумаєм, – багатозначно підняв вказівний палець і набрав загадковий телефонний номер.

– Міша, ето ти, как твайє здоров'є?…А Cоня? А дєті, а. а. а. ну.. послушай, к тєбє сейчас приєдєт наш львовянін, помогі єму…ну, харашо, прівєт Соні і дєтям!

На таксі Зенко під'їхав до прохідної механічного заводу, охоронець провів його до замдиректора, який, не розпитуючи нічого про кури і яйця, пробіг очима перелік запчастин, постукав галками рахівниці і виписав рахунок.

– Телеграфом уплатітє дєньгі і во Львовє получітє упакованниє запчасті… До такої блискавичної операції Зенко не був готовий навіть в примарних думках. На прощання замдиректора додав, розтягаючи кожне слово: – Передайтє львовянам наш прівєт.

Зенко був у захопленні від єврейської солідарності, тому вирішив відшукати в Москві табірника з Башкирії Льову.

Довго довелося Зенкові розпитувати у москвичів назву вулиці, яку Льова написав на подарованій йому своїй фотографії. Вулицю було вже перейменовано, старі будинки знесено, а на їх місці збудовано 9— поверхові. Мешканцям старих будинків виділено квартири в нових і для зручності номер колишнього дому і помешкання залишено в теперішніх квартирах.