Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Вся колишня вулиця розмістилася в одному 9-поверховому будинку.

Льова прийняв Зенка ввічливо. Та затриматися в помешканні надовго йому не довелося, бо Льова спішив на роботу в другу зміну. По дорозі вони обмінялися спогадами про Башкирію, та поговорили про труднощі на волі. Зенко запросив Льову до Львова, і це була їх остання зустріч. У кожного з них завирувало своє особисте життя, появилися свої друзі й духовний світ.

У Львові до Зенка навідався Баковський з проханням влаштувати його на роботу.

Міське життя, його шалений ритм помаленьку загоював пережиту моральну трамву. Начальник Гузік часто запрошував Зенка до себе, познайомив з дружиною й дітьми: Лєною, Тамарою і Танею. Дружина родом з Хмельницької області. При німецькій окупації вона народила від німця дочку Лєну, а після приходу Червоної армії інтендант Микола Гузік одруживсявся з нею і переїхав до Львова. До Зенка діти добре відносилися. Дружина Гузіка часто пригощала його обідом. Таня з рук не злазила, зазираючи йому у вічі, ще й просила, щоб погойдав її. Лєна напросилась піти з ним на танці в клуб. Зенко бачив, куди його нахиляють. Лєна теж не цуралась контактів з ним. Дівчина була гарна, фізично розвинута, та, на жаль, не наша. Як би ці стосунки не закінчилися, Зенко знав, що дружити з Лєною він не буде.

Щоб створити кращі умови для дочки, мама з Танею і Тамарою виїхали на ціле літо на село в Хмельниччину. Лєна залишалася на господарстві. До обіду була в технікумі, а після вдома сама. Яків з Гузіком готуються до екзаменів разом з Лібесом (зам. керівника будівельного тресту), Вольфом (начальник постачання заводу "Львівзалізобетон"), Кантуром (начальник будівельного управління).

Вольф вчитися не хоче, любить побалакати, особливо про жидівські справи.

– Я їду до Ізраїлю і вам раджу, – звертається до присутніх. – Я не хочу, щоб за моїми дітьми тут кричали – паршиві жиденята. Я хочу мати свою батьківщину. Я там не буду начальником, працюватиму фізично, але це буде моя держава. Хвильку помовчав, присутні, понуривши голови, теж мовчали. Тільки Зенко задоволено спостерігав за рухами Вольфа, який це помітив і, не відриваючи очей від Лібеса, показав рукою на нього. – Ви думаєте, що він, що вони так завжди будуть мовчати, вони всі націоналісти, вони вам пригадають всі заподіяні кривди, може і не ваші, але спишуть на вас. Всі мовчали, і Яків знітився. Передихнувши, Вольф підсилив інтонацію свого монологу: – Вони будуть вас виловлювати, як.. як бездомних собак, гірше, як Гітлєр. Ви для них домашні воші. Спитайте Зенка. Скажи їм, …бо мені не вірять. Яків ще нижче опустив голову і втискався в крісло, як ще недавно перед слідчим Юдаковим. – О, бачите, він мовчить, він такий же націоналіст, як вони всі. Мовчить, бо тільки потакне, як ви побіжите до кума і знову йому приліплять десятку, а може і більше, пришиють – "невиправний рецидивіст". Ти мене не бійся, Зенку, я такий самий націоналіст, як і ти. Ти їх бійся, бо вони без роду і племені – гомо совєтікус. Лібес не витримав і почав заперечувати. Вольф розійшовся. – Ви хоч євреї, але безмозгі, добре робите, що не їдете до Ізраїлю, а то і там будети прославляти совєтську владу, – і щоб допекти, – ну, а як же, з такою освітою, як у вас, керуєте місцевими інженерами... Там такого не буде! – вхопив беретку і вийшов з кімнати.

Знову Лібес почав щось мимрити. Його перебив Гузік, нагадавши, що пора йти на обід, кивнув головою до Зенка і першим вийшов з помешкання. Зенко догнав його вже на вулиці. Йшли мовчки. – Сьогодні ще будемо вчитись? – тихо, немов би сам до себе, запитав Зенко. – Так, тільки в мене вдома. Щось перекусимо, можливо, обід приготувала Лєна, бо жінка з дітьми поїхала в село до себе. Надворі стояла гарна сонячна погода. Був кінець травня, все цвіте, а Зенко мусив мучитись з жидами, навчаючи їх елементарних речей, бо вони його начальники. Підходили на вулицю Блока. І що це за крик в кінці вулиці, напроти помешкання Гузіка? Зенко прислухався до викриків жінок, які жбурляли камінцями в стіни і вікна другого поверху. "Ето же нада среді бєлого дня заніматьса блядством, ні стида, ні страха…". Гузік шугнув у коридор, Зенко ледве за ним встигав.

Гузік натреновано своїм ключем відкрив верхній замок. Слідом за ним зайшов і Зенко. Перед ними відкрилась картина з голівудських фільмів. Біля зовнішньої стіни приймальної кімнати на підлозі були розстелені матраци і покривала ліжок. На них п'ять голеньких русалок, а біля кожної – п'ять голих амурів у лежачій позі. Посередині серед них – красуня Лєна. Дивно було, що ніхто з них не ворухнувся, хоч Гузік надривним голосом кричав: "б...ді". Лєна підняла голову і лагідно сказала: – Папа, іді на кухню, в духовке для тєбя я пріготовіла обєд, – продовжуючи гладити голову амура, що не переставав цілувати її білі дівочі груди. "Іді, іді, папаша, на кухню, – гаркнув крайній амур, атлетичної будови, – а то…!" Гузік спантеличино глянув на Зенка, що вже ретирувався з помешкання на сходову клітку. На вулиці цікаві сусідки перепинили Зенка, щоб щось довідатися. Їм вже стало відомо, що додому прийшов із Зенком господар тої хати. Оточений жінками, Яків видавив з себе тільки три слова: "Такого ще не бачив", – і вислизнув.

На роботі Гузік свій гнів починав зганяти на Зенкові, розуміючи, що з'єднати Лєну з ним – марна справа. Не кращий час настав і в технікумі. До нього почала приставати учителька російської мови. Щоб звернути на себе увагу, вона ставила Зенкові за всі літературні письмові твори тільки двійки. Вся група це бачила і глузувала з нього. Та біда в тому, що за двійку з російської мови і літератури він міг не отримати диплома. Довелось Зенкові запросити учительку на танці у технікумі і провести з нею цілий вечір…

Після чергового танцю Зенко перепросив свою напарницю, натякнувши на потребу вийти в туалет, і моргнув однокурснику, щоб слідував за ним.

– Слухай, Сеня, виручи мене. Іди зі мною разом з учителькою до буфету. – О! Це я можу зробити. За твій рахунок? – Добре, – зрадів Зенко.

Пропозицію учителька прийняла з задоволенням. За третьою чаркою (склянки у буфетах в той час заміняли чарки) в учительки розв'язався язик. Вона хвалилась про свою партизанську діяльність і військові нагороди за бойові заслуги на фронті. При виході з буфету Зенко пошепки перепитав однокурскника: – Скільки хочеш за те, щоб відпровадити учительку додому? – Дві пляшки буде досить, – не задумуючись, відповів той. Зенко вийняв 10 карбованців і без слів запхав напарникові в кишеню. – Що ви там шепочетеся? – спитала учителька, що похитувалась біля дзеркала, підводячи кольором свої губи. – Не можемо домовитись, кому з нас відпроваджувати вас додому, – збрехав однокурсник. – А може, я буду вибирати, – владним тоном заявила дама. – Ні, краще потягнемо льоси, – і, не питаючи ні в кого згоди, Зенко вийняв цигарку, моргнув напарнику, тримаючи її в правій руці і запропонував вгадати. Як було домовлено, Сеня вгадав. І вдаване Зенком невдоволення програшем було сприйняте учителькою як належне.

На площі Зенко зупинив таксі і через 10 хвилин вже сидів на задній лавці в аудиторії Львівської політехніки. Такі вечірні переїзди з технікуму до інституту, а часом навпаки – після першої пари в інституті добирався в технікум, тривали до захисту диплому. Батьки і друзі нагадували Зенкові, що йому вже йде тридцятий рік. Якщо він до тридцяти не жениться, то після його і чорт не оженить. На вечірках Зенко зустрічав гарних дівчат, та їм було теж під тридцять, тобто уже не першої свіжості. Він і сам не знав, чого хотів.

Найближчою товаришкою для Зенка була провізор-фармацевт, однокурсниця з Теребовлянської школи – Горинь Стефа, окрім фармацевтки з Чорткова Богданівської Ангели. Стефа була найкращою товаришкою і ділилася із Зенком всіма своїми інтимними проблемами. Вона усвідомлювала, що між ними нічого серйозного не може бути, тому помагала Якову шукати кандидатку на дружину. Та всім її знайомим було уже під 30 років, вони вже пережили різні історії кохання, і це відштовхувало Зенка. Він був ідеалістом, дивився на свою вибрану царівну через призму приказки: – "Хтось зібрав сметанку, а тобі залишив квасне молоко" – чи ти на краще не заслужив? Ще б пак…З дитинства йому привили думку, що в селі він може собі вибрати жінку, яку захоче, бо є найбагатшим серед своїх ровесників. Батько мав 10 моргів поля і з розрахунку на одинака Зенкові рівних не було. Кількість поля була вирішальним фактором при виборі жениха в селі. Чи хтось тоді міг допустити, що прийдуть інші часи, тобто прийдуть совєти, і порядні господарі будуть приховувати реальну кількість поля. Коли бідняки будуть в пошані, а багатим – "куркулям" буде організовано безплату "подорож" в Сибір на голодну і холодну передчасну смерть. З тих часів Зенко про поле вже не згадував, а про сметанку і квасне молоко не забував, коли Стефа знайомила його із своїми подружками. Оженився, тоді зажурився.

– Де ж мені з молодою жінкою жити? – запитував Зенко себе. А вона – весела, безтурботна, сміялася і співала: – Збудуй хату з лободи – до чужої не веди.

– Не веди, добре тобі співати, а де ж будемо спати?

Та на пам'ять про таку оказію вирішили сфотографуватися. Прибралися і пішли в центральне фотоательє. І яке було здивувавння Зенка, коли він побачив за столом на місці касира припадкову знайому Дарку Самагальську. З нею він познайомився у поїзді. Вона тоді нелегально перебувала на Тернопільщині, їхала до Львова, бо сестра їй повідомила, що зробила для неї паспорт, і вже новий дільничний опер про неї не розпитує. Дарка, корінна львів'янка, справила тоді на Зенка приємне враження. І ось тепер зустрілися. – Це моя дружина…, – представив Дарці свою молоденьку Лесю.

Після фотографування Дарка між іншим запитала: – А де ж тепер, молодята, будете жити?

Зенко засміявся: – На квартирі…, кожний окремо, а зустрічатися будемо на Високому Замку у святкові дні.

Коли Зенко прийшов по фотографії, Дарка без всякого вступу, спитала чи найшли квартиру.

– Якщо ні, то переходьте жити до мене. Я з мамою і сестрою вже переговорила.

Так Зенко не тільки оженився, але й справив новосілля, орендуючи в панства Самагальських кухню на другому поверсі.