Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Після всього пережитого це було направду людське щастя. Щастя ще й тому, що дружина обіцяла бути завжди з ним, якщо навіть прийдеться виїхати зі Львова. Зенко тоді ще не знав, що її батьки відбувають десятирічний термін ув'язнення у колимських таборах. Леся про це промовчала, побоючись, що Зенко то сприйме упереджено. Розповіла тільки, що виховувалася в стрийка у містечку Східниця.

Тепер подружжя з подібними біографіями насолоджувалося в кімнатці з маленьким вікном, маючи три меблі: – металеве ліжко, тумбочку, позичену в гуртожитку, та стіл, за який служила прикріплена біля вікна креслярська дошка, яку Зенкові передав пізно ввечері, через вікно, комендант будівельного технікуму за пляшку пива.

Зенко часто посміювався з дружини, активної комсомолки на склозаводі, де вона працювала художником по склу.

Сім'я була щаслива, бо мала кут на нічліг, зарплату по 860крб. і систематичні вечірні лекції в політехнічному інституті. Спільно вони тільки снідали, обідали окремо, хто де, вечеря на ходу всухом'ятку, бо робота тривала до 18 години, а лекції починалися о 19 годині. Взявшись за руки, вони вночі поверталися на вулицю Мелятинську 18, щоб відновити сили і вранці знову повторити це коло.

З таборів повернувся господар Самагальський Мирослав, старий член ОУН. Хоч прийняв квартирантів дружелюбно, та все-таки пізно восени попросив їх звільнити кухню і покинути помешкання. "Куди іти?" – постало питання. У цей час Зенко уже був добрим спеціалістом по баштових кранах, з ним рахувалися в промисловому тресті. Навіть котлонагляд запрошував його як експерта при аваріях у Львові. Технічне училище в час випуску машиністів баштових кранів запрошувало Зенка на вручення дипломів як голову державної комісії.

Крім обслуговування баштових кранів, Гузік доручив Зенкові вести будівництво 8-квартирного житлового будинку на Левандівці. Тут варто зазначити, що Зенко допоміг Я.Баковському влаштуватися монтажником на будівництві цього будинку, а пізніше – машиністом баштових кранів. З тих пір їхня дружба ніколи не переривалася. Будинок до осені закінчили і Зенко надіявся отримати у ньому квартиру. Та не так думав Гузік. За квартиру треба було дати хабара. Зенко вважав, що йому як прорабу належиться квартира без хабара. Гузік звик до хабарів і бісився від незалежної поведінки Зенка. Він хотів показати свою владу, ще й помститися за дочку Лєну, і тому при голосуванні виступив проти надання Зенкові квартири.

В такий критичний час Самагальський наполіг на звільненні їхнью сім'єю кухні. І куди йти?

Не довго думаючи, Зенко, закріпленою за ним автомашиною, перевіз небагатий свій пожиток пізно ввечері в кабінет начальника. Вранці скандал на весь трест. Думали, гадали і виділили з фондів тресту однокімнатну квартиру на Новому Львові. Радості не було меж. Танцювали цілу ніч в пустій квартирі.

Передсмертний вечір останнього підпільника

На вулиці Олександра Невського у Львові вмирав останній підпільник села Деренівки. Йшов йому 32 рік. Дружина Ганя попросила Зенка прийти до нього, бо він хоче попращатися і щось важливе сказати.

В маленькій кімнаті на розстеленому ліжку лежав блідий, виснажений від болю, колишній сусід, побратим по сільській самообороні, Стефан.

– Що ти, хочеш разом з курми лягати спати? – замість привітання веселим тоном сказав Зенко, увійшовши в кімнату.

– Присядь біля мене, – прошепотів Стефан, – візьми мене за руку.

Вона була холодна, в'яла, на зап'ясті виділялися сині вени. Стефан звернув на Зенка погаслий погляд очей і відразу закрив їх повіками.

– Мені говорити важко, тому по губах вловлюй мої слова. Поверни мене до себе, бо самому мені тяжко. От так, тепер слухай. Мені, крім тебе, нікому передати те, що знаю. Нашу криївку продав… я знаю, його дуже били, катували. Але крім нього, про неї ніхто не знав. Я його прощаю. Чи вони простять, не знаю. Частину зброї я закопав..., може вона ще тобі пригодиться.

– Мені вмирати не жаль, я своє життя присвятив і віддав Україні. Я не перший і не останній. Мені важко говорити. Обніми мене… Прощай, колись згадай про мене…, коли повстане Україна. І ще прошу тебе, поможи моїй Гані виховати мою Наталку.

Обнялися два товариші. В Зенка виступили сльози і, щоб їх не показати Стефанові, він нахилився до його руки і поцілував.

– Іди вже, я хочу спати.

За труною йшли товариші з заводу… і краяни: Ілько Бернат, Павло Вівчар і Зенко. На Янівському цвинтарі відспівали разом з священиком Стефанові Полівчукови "Вічная пам'ть" і розійшлися, щоб на старість, при повсталій Самостійній Україні згадати останнього підпільника з села Деренівки – Щербатого Стефана, який лежить у могилі на Янівському цвинтарі під чужим прізвищем— Полівчук

П'ЯТА ЧАСТИНА

Короткий нарис історії села Деренівки

Перша згадка про село відноситься до 1565 р. (Королівський перепис). Зроблено це на основі сеймової конституції 1562– 63рр. про періодичне ілюстрування королівщини. Другий перепис проведено 1570 р. Перепис проведено в селах Теребовлянщини: Зубів, Коптури, Засціноче, присілок, Гумнища, Семенів, Довге, Романівка, Нова Романівка або Воля Романівська, Дереновець, Борки, Косів, Ходачків, Дичків, Ласківці, Камінка, Мольшанівка, Хмелівка, Мшана. (назви згідно перепису). Якщо в переписі фігурують назви сіл, то їх заснування іде у глибину 14-го століття. Велике пограбування сіл татарами відбулося 1516 року. Деякі села могли зовсім зникнути, а деяким при переписі перекручено назви, як із селом Деренівка. Можливо попередником села Деренівка було село Селиська з аналогічною назвою частини поля, що прилягає до гостинця. Село Селиська було знищене татарами. Люди, що залишилися живими, переховалися в ярах і лісах і заснували нове село. Етимологія назви села походить від слова терен, або Дерен – ім'я татарина з легенди про село. Легенду зафіксував Байгер у своїй книжці "шкіц географічно-історичний і етнографічний", виданій 1899р. (Пояснення в книжці "Історія села Деренівка", нарис (В. К.))

У селі на той час було 16 осілих селянських сімей (кметів). Поля було дуже багато, і селяни орали, де захотіли, та кожний здавав податок (чинш) раз в рік: по гривні, 2 курки, 4 півмірки вівса. Разом це становило 30 злотих, 9 грошів і 20 динарів. Хто мав вівці, здавав 20-го барана. У 1565 році зібрано 160 баранів і 12 пнів пасіки (кожен 10-й пень). Здано 16 волів (кожен 6-й). Хто мав понад 20 свиней той здавав по одному грошу за кожну свиню. Корчмар за поле платив по 10 злотих. Селяни відробляли Теребовлянському староству по три дні в тиждень від сім'ї.

У селі проживало також 6 вільних кметів, що не були звільнені від податку на 4 роки, тільки здавали по 2 гроші на замок і допомагали в роботі біля ставків. У селі було два ставки, що належали теребовлянському старості. Існував ще один дискримінаційний податок – якщо дівчина виходила заміж в інше село, то її наречений платив за неї 12 грошів, за вдову – 30.

Другий перепис провели у 1570 р. Як видно з перепису в селі відбувалася міграція вільних селян. На їх місце староста направляв у село інших.

Таку інформацію залишили нам архівні матеріали. Та якщо розмірковувати про попередню історію села, то виходимо з історії Теребовлі. Князь Василько з братами отримав галицькі землі у 1084 році. (У Любачеві закріпили за Васильком Теребовлю у 1097 році). До закріплення, зрозуміло, Теребовля вже була серед сіл господарським центром. Князь Василько посів уже сформовану столицю, можливо не без того, щоб місцеві бояри не робили спротиву зайдам. Етимологія назв таких сіл, як Залав'я (за лавою), Застіноче (за стіною), Ілавче, говорить про допоміжні і захисні функції центрального міста регіону. Таким чином треба допустити, що довколишні села створили собі такий центр, як Теребовля, із звичайнісінького села, розбудовуючи у ньому захисні споруди для себе на випадок нападу ворогів. Безперечно Теребовля в ранньому віці була звичайним селом, та географічне розташування, зумовило виділення її в культурний і господарський центр. Такі племена, як тіверці чи хорвати, десь таки жили, і не виключно, що теребовлянці є їхніми спадкоємцями. Теребовля не поривала зв'язків з довколишніми селами як в час князювання, так і до нього. Виходячи з приведеної аргументації, село Деренівка має більш як тисячнолітню історію існування. Хоч тут не мало природних захисних об'єктів, та зарослий яр, з виходом на гору Бердо був захисним притулком для мешканців села від ворогів. Княже панування довело до втрати й – Галичини через міжусобиці. Галицькі землі завойовує у 1323 році Польща. Не маючи змоги і сили обороняти східні кордони від татар (а може це відповідало програмі колоніальної політики Польщі), населення Галичини було кинуте на поталу ворогам. Це була буферна зона польського королівства. Татари грабували теребовлянців великими ватагами в 1419, 1453, 1467, 1508, 1515, 1575рр. Малі татарські загони нападали на села майже кожного року і забирали селянський пожиток, дітей, з яких виховували яничарів, гаремних слуг, галерників і євнухів. На базарах Туреччини продавали цей весь "крам" купцям східних країн, а там не раз знову перепродували їх іншим купцям. Наш генофонд стимолював розвиток чужих народів. І так до сьогодні. Поляки хваляться Папою Римським, москалі – Чеховим, Гоголем, а чиї в них гени? Нам привили шляхетність – "…не випадає, ми ж цивілізовані, треба ж прощати". Ось допрощалися. "Гірше ляха свої діти…" Співаємо заповіт Шевченка, що заповів: "Поховайте та вставайте кайдани порвіте, і вражою злою кровю волю окропіте!"

Суспільна позиція нації залежить від харчування – пояснює мій знайомий. Азіати харчуються м'ясом, тому вони такі агресивні, українці харчуються молоком, хлібом, яриною, тому вони – такі сентиментальні. Собаки, яким дають м'ясо, кусаються і постійно гарчать, а ті, що п'ють тільки молоко – лащаться і лащаться до всіх.

Наші селяни і міщани будували свої садиби, виходячи з принципу свого захисту і самооборони. Навіть свої господарства огороджували кам'яним муром, щоб якось захистити сім'ю від непрошених гостей.

У росіян біля хати нема ніякої огорожі, ні плота, ні грядки.