Читати книгу - "Дороги і долі, Кубів Василь"

Тепер там і села зникли. Та вони всю історичну епоху воювали і захоплювали чуже добро, чужі території, а мешканців захоплених земель перетворювали в послушних рабів.

Українці будували свої хати валькованими, каркас дерев'яним а під основними стовпами ставили великі камені. На стовпи опирали платви, до яких кріпили вертикальні жердки, оперті на підвалини. Посередині хати вздовж клали сволок. Каркас скріплювали дерев'яними кілками. Вальки робили з глини, перемішаною з житньою соломою. Двосхильний дах покривали житніми сніпками, які прив'язували перевеслом до лат.

Деренівка, як і всі інші села Галичини, перебувало під польською окупацію до 1772 року. Як кожний окупант, поляки колонізували край, назвавши його малопольским. Будували костели, насаджували свою адміністрацію. Християнська релігія ставала культом того, хто не перейшов на римо-католицьку віру, залишився православним, привчали не опиратися владі, бо кожна влада від Бога. Батогом і пряником заманювали селян в свої тенета. Диву дивуєшся, як наші пращури, залишаючись вірними традиції своїх дідів, зберегли українську мову, звичаї та віру.

В історії краю, як і в житті людини, є будні і свята. Будні в історії – це дні, роки та навіть століття, які нічим не відрізняються. Та все – таки накопичується енергія, критична маса якої вибухає і стає яскравою історичною подією. Нанизані в пам'яті події (письмові чи усні) творять історію. В житті людини це називається біографією. Накінець історичні письмові архіви донесли нам інформацію про людей села, гідних поведінці державних мужів.

Такою непересічною подію села став 1648 рік. Мимо села промчалася перша козацька стежа війська Богдана Хмельницького, в сторону міста Зборова. Польська адміністрація Теребовлі разом із землевласниками втекла на Захід. По селах завирував повстанський рух. Прокинувся привид волі. В пам'яті народу спливали образи, приниження від окупантів, що століттями кривдили українців. Всенародний бунт жорстоко розправлявся з тими, що не встигли втекти. Та перемога тривала не довго. В серпні 1649 року козацькі війська відступили від Зборова. (Зрада татар вимусила Хмельницького підписати ганебну угоду). Край залишено на поталу татарам і польській адміністрації, що повернулася на свої місця. Частина молодих хлопців втекла на Запорізьку січ, частину молоді татари захопили в ясир, частину судили польовим судом. Для постраху полонених повстанців розпинали і вішали вздовж дороги Теребовля-Копичинці. Про репресії в селі Деренівці говорять архівні документи. В селі спалено 39 дворів, засуджено 8 осіб. Із села Довгого судили 36 осіб разом з священиком Степаном Аничковим. З Грицівки судили 33 особи. Села сплачували великі податки на відшкодування шляхті. Фізичне нищення і економічна руїна відкрили дорогу для полонізації краю. Село Грицівка (походження назви вимагає окремого дослідження) мало на той час багато відчайдушної молоді, яка переховувалася в глибині непрохідних лісів Блавіщини і Крегольця, що зливалися в єдиний лісовий масив, який природньо обмежував доступ до села. Річка Деренівка ( такої назви в неї тоді не було) була повноводною зі ставками. По березі річки петляла стежка. Річку використовували, як дорогу для возів, запряжених волами. Коней тоді в селі не було. Не було й теперішньої дороги.

Австрійська окупація краю

У 1772 році Росія разом з Австрією розділили між собою територію Польщі. Галичина відійшла до Австрії. Чотири сусідні села: Грицівка, Деренівка, Довге і Залав'є, що належали Теребовлянському староству, користувалися магдебурським правом. Австрія почала обмежувати це право і розпродувати землі і цілі села. Так у 1780 році Текля Варцель купила згадані села за 33900 австрійських корон. Представників сільських громад заставили підписати документ, згідно яким громада була зобов'язана відробляти панщину. Цей документ підписали від Деренівки – Лучка Міхал, Підлісний Яцко і Палідвор Стефан, від Грицівки – Левків Іван, Хмила Гнат і Коваль Григорій, від Довгого – Мороз Іван, Стахів Стах і Лупіїв Пилип, від Залав'я – Корній Гринько, Карий Яцко і Пжеважний Кость. Замість підписів вони поставили хрестики. Хоч це були найбільш шановані громадяни названих сіл, та ніхто з них не був письменним. Тільки у кінці 80-х років австрійський уряд запровадив у сільських школах навчання українською мовою.

Запроваджена у 1780 р. панщина була скасована через 68 років – у 1848 р. Цю дату відзначили у всіх селах спорудженням біля церкви пам'ятного хреста. Кам'яний хрест селяни Деренівки поставили на перетині основної дороги і вулиці, що веде до церкви. Він простояв більше 200 років. Приблизно у 1970 р. селянин, що жив неподалік,– Тихоліз Микола продав свою стодолу разом з кам'яним хрестом, що вже лежав біля неї, Львівському музею у Шевченківському гаю. Тепер цей хрест стоїть там під парканом церкви (фото №9).

Найстарішою пам'яткою села є дерев'яна церква Івана Богослова, освячена 1715 року. Церква в селі Довгому в одних документах значиться 1704р., а в Шематизмі за 1838 р. записана 1794. Цікавим для дослідників є те, що Довженську церкву оцінено в 185 ринських, старі приміщення плебанії оцінено в 50 ринських, а нові – в 125 ринських Деренівську церкву оцінено в 62 ринських, а приміщення плебанії в 60 ринських. Чому така різниця в оцінці церков? Довгенська – 185, Деренівська – 62 ринських, у три рази дешевше. Хоч в реальності вони одникові і за розмірами і за конструкцією. Цікавою є оцінка плебаній. У Довгому записано дві – стара і нова. Стару оцінено як Деренівську нову. При пам'яті мого покоління Деренівська плебанія відповідала описові в Шематизмі. Довгенської не було, ні старої, ні нової.

Оглядаючи Деренівську церкву, слід зазначити, що вона побудована за традиційною схемою української національної архітектури. Церква міститься на пагорбі під лісом, що називався з давніх – давен Крегольцем. Похилий церковний майдан з трьох сторін обгороджений кам'яним муром, а четвертою стороною примикає до лісу. Посередині східної частини муру була брама. Товщина муру сягала одного метра, а висота біля двох метрів. По внутрішньому периметру муру посаджені липи, що є ровесниками церкви. Перед війною їх було ще дев'ять, тепер залишилося тільки дві – біля дзвіниці. Церковний майдан має прямокутну форму, посередині якого збудована церква. Фундамент закладено з бутового каменю, стіни з обтесаних брусів. Маленькі віконця розміщені під самим куполом. Дах був покритий гонтом. На початку ХХ століття гонт замінили бляхою. На куполі змонтовано металевий хрест, а у його підніжжі – металевий півмісяць. В середині церкви над бабинцем розміщено хори (балкон). Церква розділена іконостасом, посередині якого містяться "царські врата", а по боках – двоє вузьких дверей. На бокових стінах розмальовані ікони (вік і вартість їх ще ніким не оцінена). Іконостас дерев'яний, різьблений, з мальованими картинами і біблійними постатями. Посередині церкви висить "павук". До захристія добудовано кімнату для підготовки Богослужіння і прийому парафіян.

У північно-східному куті церковного майдану міститься дзвіниця висотою до 12-ти метрів. Вона також споруджена на кам'яному фундаменті. З каменю зведено стіни. В зовнішніх стінах дзвіниці розташовано бійниці. Дах також був покритий гонтом, а пізніше замінений бляхою. До масивних балок перекриття прикріплено 4 дзвони. У 1935 році площу розрівняно, а мур розібрано.

У 1775р. Папа Римський підписав у Ватикані буллу — благословення спеціально для Деренівської церкви. Попередник священика Антона Глинського (1768-1796) отримав цей докумнт у Зарваниці 2.09.1776р. Після Антона Глинського парохом села Довге з 1823 по 1857рр. був Теофан Глинський. Він, як і його попередники, обслуговував чотири села Йосип Лавровський разом з співробітниками Томашем Левицьким й Іваном Гаванським. Після 1878 року призначено Валер'яна Ганкевича, який переніс основну резиденцію з села Довге до села Деренівка. О.Ганкевич помер перед першою світовою війною і похований в родинному селі Сороцьк. До співпрацівників належали також Петро Рудькевич, Євстахій Хрущавський, Євген Купчинський. Символічним є те, що останнім священиком у Деренівці був Петро Глинський (1920-1944). Населення села тоді становило біля 700 осіб. У 1914 р. (перед першою світовою війною) – 1140 осіб, перед другою світовою – 1350 осіб. А на початку 1960 року знову скоротилося до 630 осіб

У 1848 році австрійський уряд відмінив панщину. Це було велике свято, про що свідчать пам'ятники, споруджені по всіх селах Галичини. Деренівські селяни витесали з каменю такий пам'ятник у формі хреста і поставили його, як описано раніше, на вулиці, що вела до церкви. Пам'ятник простояв до 1949 року: Коли місцеві комсомольці під наглядом комуністів почали знімати і розбивати хрести та фігури на полях і присадибних городах селян. Тихоліз Микола, що жив по сусідству з церквою зняв історичний пам'ятник і заховав його у своїй стодолі .

Крім церкви і згаданого хреста, історична пам'ять донесла нам у спадок говірку та назви полів (див "Історія села Деренівка" (В. К.) )

Ще про одне свято розповідає Львівський державний архів. Йдеться про заснування у 1898 р. в селі товариства "Просвіта". У той час із села виїхали на заробітки до Німеччини, Аргентини, Англії, Канади, Франції понад 50 осіб. (додаток №3). Там вони асимілювалися, і майже ніхто з них не повернувся до села. Австрійський уряд закінчив будівництво шосейної дороги Тернопіль – Чернівці і взявся за розбудову залізниці. Відкупив смугу поля у селян під полотно. Найняв робітників із села, які возами звозили землю на залізничне полотно. Робітники збудували колію і станцію "Деренівка", якою 24 листопада 1896 року проїхав перший поїзд. Економічне становище селян, завдяки доброму заробітку, покращилося. Та разом з тим корчмарі заохотили селян до пияцтва, що набуло масового характеру. Церква організувала в селі братство "Тверезість". Заробітки скінчилися разом з побудовою залізниці, і це спричинило масову еміграцію в країни нового світу.

До інтелігенції села на переломі 20-го століття належали дві родини: Сім'я учителя і сім'я священика.