Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак 📚 - Українською

Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю" автора Радек Рак. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 99
Перейти на сторінку:
наїдки, яких вельможний пан не вміли назвати. Сиділи б так, певно, й дивилися, якби до їдальні не вкотилися вельможний пан Богдан Винярський.

Винярський, як завжди непоголені й непричесані, в наполеонівському мундирі, накинутому абияк на піжаму, виглядали на добре похмільних. Гість Богушів, ветеран тисяча вісімсот дев’ятого, мали резиденцію на седлиському дворі вже третій чи четвертий рік і рідко бували не напідпитку. Виглядало на те, що доживуть уже в Седлиськах свої дні, а лишилося їх, певно, немало, бо вельможний пан Богдан не набагато були старші від Вікторина.

У рідних краях, десь під Любліном чи під Брестом, ніщо на Винярського не чекало, окрім царської в’язниці, а потім шибениці або етапування на Сибір. Не приховували також пан Богдан, що родина охоче позбулася його як скандаліста, азартного гравця й п’яниці; з родиною, як відомо, добре лиш на портреті виходять, так, авжеж. Пан Богдан не шкодували. Австрійська захоплена територія веселіша від руської, та й вино має краще, бо з Угорщини.

Саме такого мадярського наказали подати собі до сніданку.

— До сніданку? — здивувалися пан Вікторин.

— Ну, а що? Полудень вже минув, то можна й випити. Яйця стигнуть, їж. — Винярський узялися наминати сніданок, пильнуючи, щоб теплі страви не вистигли, а холодні — занадто не перегрілися.

Вікторин Богуш їли поволі, наче губилися в безлічі ножів, виделок, тарілочок, полумисків, серветок та інших столових причандалів. Здавалося, що призначення кожного предмета мусять вигрібати з чужої, а не своєї пам’яті. Мали при цьому несхитне враження, що надто того всього багато, що достатньо було б миски, кухлика й дерев’яної ложки. Мусили замислюватися над кожним рухом і кожним словом, що було, однак, не так і важко, бо пан Богдан їли й говорили, бризкаючи навкруг слиною і дрібочками їжі, не зважаючи на те, слухають його Вікторин чи ні.

Коли прислужниця подала вино, Винярський ковтнули, скривилися й шпурнули в дівку келихом. Дівка крикнула, червоне вино хлюпнуло на її сукню й на турецький килим. Служниця швидко похопилася й почала вибачатися, хоч і не знала, за що.

— Щоб це мені було останній раз! — рикнули пан Богдан. — Тьху, що ти собі думаєш, що я не відрізню мадярське від якоїсь там квасноти з-під Ясла?

Дівчина заплакала, ще раз вибачилася й стрімголов вибігла з їдальні.

— Це було угорське вино, любий мій, — озвалися пан Вікторин. — Ясельське ти випив не так давно разом із паном Преком. Обидва при цьому вихваляли його незрівнянний смак і аромат, і що тим оте вино краще, що наше, польське. Пам’ятаєш?

— Ні, — набурмосився шляхетний гість. — Як би я міг пам’ятати, якщо ми обидва з Преком були п’яні? Сп’яну чоловік чого тільки не говорить.

— П’яні ясельським вином. Майже тиждень пили його.

— Ба!

Служниця, у все ще заплямленій вином сукні, повернулася з новою пляшкою, налила до келиха, після чого посипала килим сіллю й узялася витирати його намиленою ганчіркою.

— А до Анулі будь поблажливіший, вона всього лиш третій день на службі.

Обоє подивилися на Вікторина: дівчина з вдячністю, а пан Богдан як на якесь чудисько.

— Ти що, розум втратив? Хамів треба трактувати по-шляхетському. Особливо зараз, коли часи важкі й недобрі, коли нас топче чобіт загарбника. Попустиш хамові, він одразу брикати почне. Про Хмельницького чи про Костку Наперського забув?

— Обидва з родів кращих, ніж твій чи мій. А зрештою, то було давно.

— Але бунт у Шевлах — то вже ні! Наші батьки були вже тоді на світі. А все через те, що шевельським хамам король панщину простив. Дай блосі сідало! Я не розумію тебе. Гадаєш, що Шевли далеко? Що Литва далеко? Та хай буде й на кінці світу, але хам усюди той самий. Ланцюг на два кільця лиш послабиш, і тут же з’явиться якийсь Анджей чи Якуб, готовий кусати як пес і готувати бунт.

Вікторин приглядалися до схожих на хмарки візерунків, які утворювали вершки в каві, і не відповідали. Голова боліла, наче зіштовхувались у ній два голоси. В ній плуталися суперечливі спогади немов двох різних життів, а найвиразнішим з усього був образ лісової долини — і змії.

Приклали руку до грудей. Серце калатало як скажене. Може, від тієї кави. Міцна.

— Агов! Щось ти сьогодні якийсь зажурений, Вікторине, — сказали Богдан. — А бодай йому, я вже тебе розрухаю! Влаштуємо собі сьогодні полювання. З собачками. І вечір за картами й горілочкою. Зіграємо у віст.

— Удвох?

— Аги, і правда. Ну, то завернемо в Селець, заглянемо до Преків. Що ти на це?

Вікторин нічого на це. Помалу до нього доходило, що ніякий він не Вікторин, ба навіть ніякий не пан, що він зовсім не в множині, а в однині, до того ж дуже самотній. І що хоч і крутяться в його пам’яті якісь спогади Вікторина Богуша, а тіло має його звички й залежності, але він сам зветься зовсім інакше.

Богдан Винярський були великим любителем ловів, тому саме вони зайнялися приготуванням. Вікторин шукав собі місця в знаних і не знаних закамарках двору, але коли пан Винярський до чогось бралися, то цілий двір стояв на голові, і навіть у кабінеті не міг пан Богуш знайти спокою.

Ти ж саме цього хотів, подумав він. Пізно вставати, їсти скільки влізе й пити ще більше, розважатися й полювати, ну, просто жити як пан. Звикнеш. Навіть до імені Вікторина звикнеш. Ім’я як ім’я, кілька звуків, які нічого про людину не кажуть і ніяк її не визначають.

Шукав, зрештою, Вікторин не тільки спокою. Блукав навколо дому, шукаючи слідів тієї, від якої почалася вся ця історія, і зміїне серце тремтіло у нього в грудях від думки про цю зустріч. А однак, що більше блукав, то більше набирав певності, що не знайде її. Не було в Богушевім дворі слідів тієї розбуялої зелені, яка пожирала його минулого року. Плющ і вістерія спиналися тільки по північній стіні, а по саду стелилася спокійна, молода осінь.

Що більше — у тих клаптях пам’яті, які належали справжньому Вікторину, не вдавалося віднайти найменшого сліду тієї, яка колись прийшла з луки, що пахла золотушником; тієї, яка змусила розквітнути сумний гойхауз у задній частині дому Кольмана; тієї, яка заради примхи перевернула догори дриґом життя молодого Куби Шелі. Міг, однак, переходити в осінь Богушів сад, але ім’я Мальви не зів’яло і не засохло в спогадах хлопця.

Вікторин повернувся в дім і крутими східцями видерся на горище. Заходили сюди рідко, видно, навіть слуги давно сюди не заглядали, бо дерев’яні

1 ... 54 55 56 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"