Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Може, насиплемо йому в бак цукру? Двигун тоді зовсім зламається.

Вона глянула на нього з огидою, що його трохи образило; Гелі здавалося, що це чудова ідея.

— Або напишемо в поліцію листа, але не вказуватимемо свої імена.

— А який сенс?

— Якщо я скажу татові, думаю, він точно їм подзвонить.

Гаррієт пирхнула. Вона не поділяла високу думку Гелі про його батька, що працював директором середньої школи.

— Ну, тоді ти щось придумай, — саркастично відрізав Гелі.

Гаррієт закусила нижню губу.

— Я хочу його вбити, — проказала вона.

Від суворості і відстороненості в її виразі у Гелі пурхнуло серце.

— Можна, я допоможу? — миттєво випалив він.

— Ні.

— Ти ж не вб’єш його сама!

— Чому ні?

Погляд Гаррієт захопив його зненацька. Якусь мить жодної хорошої причини на думку не спадало.

— Бо він великий, — зрештою сказав Гелі. — Він тебе приб’є.

— Так, але я за нього розумніша.

— Дозволь мені допомогти. І взагалі, як ти це зібралася зробити? — запитав він, штурхаючи її носком кросівки. — У тебе є зброя?

— У тата є.

— Оті величезні старі рушниці? Тобі навіть підняти її сил не вистачить.

— Я підійму.

— Може, й так, але… Слухай, не злися, — додав він, коли вона вже нахмурила лоб. — Навіть я не зможу з такого великого ствола вистрелити, а я ж важу сорок кілограмів. Я б від того дробовика на землю завалився чи навіть око б собі вибив. Якщо піднес­ти приціл собі просто до ока, віддача виб’є його просто з черепа.

— Звідки ти це знаєш? — після вдумливої паузи запитала Гаррієт.

— У бойскаутах навчився. — Насправді не зовсім; Гелі не міг сказати достеменно, звідки це знає, але був досить певен, що це правда.

— Якби нас у брауні57 таке вчили, я б не перестала ходити.

— Та в бойскаутах теж багато фігні вчать. Безпеку на дорозі й таке інше.

— А якби ми пістолетом?

— Пістолет би краще підійшов, — відзначив Гелі, флегматично відвертаючись, щоб приховати задоволення.

— А як з нього стріляти, знаєш?

— Аякже. — Гелі ніколи в житті не торкався зброї — його батько не полював і не дозволяв полювати своїм синам, — але він мав пневматичну гвинтівку. Він уже збирався добровільно видати, що в його мами в тумбочці біля ліжка лежить маленький чорний пістолет, коли Гаррієт запитала:

— Це важко?

— Стріляти? Мені ні, анітрохи, — відповів Гелі. — Ти не хвилюйся. Я його для тебе застрелю.

— Ні. Я сама хочу.

— Добре, тоді я тебе навчу, — сказав Гелі. — Я тебе натреную. Починаємо сьогодні.

— Де?

— Тобто?

— Ми ж не можемо стріляти в нас на задньому подвір’ї.

— Саме так, горошинко, точно не можете, — озвалася солодко­голоса тінь, що зненацька замаячіла у дверях сараю.

Люто злякавшись, Гелі з Гаррієт підняли голови назустріч білому спалаху фотоапарата «Полароїд».

— Мамо! — скрикнув Гелі, прикриваючи руками обличчя й спотикаючись задом через каністру бензину.

Клацнувши й застрекотавши, апарат видав фотографію.

— Та не кривіться ви так, діточки, я не могла втриматися, — завороженим голосом мовила мама Гелі, відверто натякаючи, що їй абсолютно до лампочки, кривляться вони чи ні. — Іда Ру мені сказала, що ви, напевно, тут. Арахісику, — («Арахісиком» мама Гелі завжди називала сина; це прізвисько він ненавидів), — ти ж не забув, що сьогодні в тата день народження? Я хочу, щоб ви з братом обоє були вдома, коли він повернеться з гольфу, щоб ми йому влаштували сюрприз.

— Не треба так до нас підкрадатися!

— Та що ти починаєш! Я просто йшла і купила трохи касет, а ви обоє так файно там собі стали. Маю надію, хоч вийде… — Вона роздивилася фотографію й дмухнула крізь відкопилені, глазуровані рожевим губи. Хоч мама Гелі була одного віку з мамою Гаррієт, одягалася й поводилася вона як значно молодша. Наносила блакитні тіні для очей, була вкрита темною веснянкуватою засмагою від швендяння по задньому подвір’ї їхнього дому в бікіні («наче якась дівуля!» — обурювалася Еді), а зачіску мала таку саму, як у багатьох дівчат у школі.

— Перестань, — застогнав Гелі. Мати його соромила. Діти в школі дражнили його через її закороткі спідниці.

Жінка розсміялася.

— Знаю, що білий торт ти не любиш, Гелі, але ж то таки день народження твого тата. Зате вгадай що? — Мама Гелі завжди розмовляла з ним отим превеселим, образливим дитячим тоном, наче він досі в дитсадку. — У пекарні були шоколадні кекси, уявляєш собі? Ну, ходімо. Тобі ще покупатися треба і вдягтися чистенько… Гаррієт, горошинко, мені шкода це казати, але Іда Ру попросила передати, щоб ти йшла вечеряти.

—