Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Коли я повернулася і трохи заспокоїлася, то почала знову шукати інформацію в інтернеті. Мені пощастило: про той медичний центр було достатньо інформації.

— А як називався той центр? — запитав Андрій, сподіваючись, що зможе щось дізнатися по своїм каналам.

— «Світ Морфея». Пафосно, чи не так?!

— Можливо, проте все одразу зрозуміло, — Андрій швиденько записав назву. — А не пам'ятаєш, як називався той медичний центр, в якому ти була з Лізою?

— Пам'ятаю, «Постать Артеміди», — Катя посміхнулася. — Щось їх понесло по давньогрецьким богам.

— Так... Але і тут все зрозуміло, — він зробив ще один запис. — Продовжуй, будь ласка.

— На їх сайті була інформація, чим вони займалися. Не дуже багато, я б навіть сказала, що там було занадто багато «води». Єдине, що я зрозуміла, що вони займаються розладами сну. Ще була вказана адреса. Вони знаходилися у Черкасах.

— А перший медичний центр... — Андрій намагався згадати, чи казала Катя звідкіля вона.

— У Полтаві. Тоді я не збиралася їхати у Черкаси, сподівалася знайти більше інформації. Не знаю навіщо... Напевно спочатку я думала на них надавити. Але зрозуміла, що це мені нічого не дасть. Тож найкращий варіант був в тому, щоб зібрати інформацію, передати поліції, довести, що це вони знущалися над Лізою. І тоді поліція могла б затримати цих шахраїв.

— Можу закластися, що вони тебе не послухали, — цинічно підмітив журналіст.

— Ага, не стали слухати. Сказали, що посилання на сайт і слів якихось жінок недостатньо для відкриття справи. Крім того, цією справою має займатися поліція Черкас, а не Полтави. І я знову повернулася додому ні з чим, — Катя зітхнула.

— Вони мали рацію, цього було замало, — додав Степан.

— Мені було тоді так погано... Всі надії на справедливість розбилися об байдужість. Кілька днів я перебувала в якійсь прострації, нічого не помічала навколо себе. Робила звичні речі, як на автоматі. Але одного дня подзвонила Ліза і наче висмикнула мене з цього кокону. Ми, як зазвичай, пішли в парк гуляти. Ліза підмітила, що я занадто мовчазна. А я просто боялася їй розповідати про те, що дізналася... Я так боялася її зриву... — Катя почала розмовляти швидше і хапала повітря ротом. Вона згадувала ті емоції, які були в той день. Сидячи у палаті лікарні, дівчина боялася розповідати про медичний центр. Так само як і боялася про нього розмовляти, коли гуляла у парку зі своєю подругою.

— Послухай мене, — Степан підсунувся до краю свого ліжка і звернувся до Каті. — Ти більше не в тому парку. Твоїй подрузі більше нічого не загрожує. Ти тут, з нами, у цій лікарні. Я хочу, щоб ти зробила кілька глибоких вдихів та видихів. Глибокий вдих носом і повільний видих ротом, — він сам показував, як треба робити. Працюючи приватним детективом і повідомляючи погані новини, він нерідко бачив панічні атаки. Така сама починалася у Каті.

Знадобилося трохи більше хвилини, перш ніж Катя перестала трястися від страху, який сидів десь глибоко в ній.

— Трохи краще?

— Так, дякую!

— Тоді ще одна вправа, щоб трохи знизити тривогу. Робиш глибокий вдих носом, на повні груди, затримуєш подих, і намагаєшся вдихнути ще трохи повітря. Після цього видихаєш. Так треба зробити три-п'ять разів, — Степан знову показав, як саме треба робити.

Після останньої вправи Катя повільно видихнула повітря і заплющила очі. Вона концентрувалася на своїх думках, щоб продовжити свою розповідь, і робити це стало дійсно легше. Катя досі відчувала тривогу всередині, але тепер вона стала меншою, і не заповнювала повністю свідомість.

— У мене було надто мало часу, щоб вигадати щось варте довіри, тож зупинилася десь посередині. Я розповіла про тих двох жінок, що були в той день у приймальні психотерапевта. Сказала, що мене дуже вразило і роздратувало, як вони спокійно, та ще й голосно, обговорювали їх третю подругу. А далі вже брехала, що не хочу ставати тією, хто створює плітки на рівному місці. І що останні дні саме це у мене в голові. Ліза підтримала мене, сказала, що, якщо ми будемо чесними одна з одною, то ми такими не станемо. Я погодилася, і ми продовжили гуляти. Якось мені вдалося відвести розмову в інше річище, і далі було вже трохи легше.

— А можна якось... — Степан не договорив, по його тону було зрозуміло, на що саме він натякав.

— Так, вибачте, я трохи відхилилася від теми. Поліції тих доказів було замало, тож я вирішила трохи поритися в інтернеті. Відгуки, новини, відео, фотографії... Я переглядала все просто у величезній кількості. Частина того, що я знаходила, ніяк не пов'язувалося з тією лабораторією. І все ж, дещо мені вдалося знайти, — Катя перевела дух. — Отже, перше, що мені вдалося знайти, це багато захопливих новин про інноваційні методи боротьби з безсонням. В статтях описувалося, як в лабораторії аналізуються частоти роботи мозку, я там мало що зрозуміла. Але всі статті закінчувалися тим, що за допомогою нової маски для сну коригується частота мозкових хвиль і людина швидко засинає.

— Мабуть, вона посилала якісь імпульси в мозок, — розмірковував в голос Андрій.

— Там наче писали про вплив за допомогою невловимого для вуха звука, — виправила Катя. — У той момент, на їх сайті, була просто лавина коментарів і питань, де можна знайти таку маску. Люди намагалися записатися на випробування. Я навіть і не уявляла, що у такої кількості людей є проблеми зі сном. Там були, як люди похилого віку, так і досить молоді люди з проблемами сну. На тестування вони приймали всіх охочих, але на випробування брали винятково людей похилого віку та з різних областей, не знаю чому саме так.

— Ти казала, що люди помирали. Якби я був на їх місці, робив би так само. У людей похилого віку багато захворювань, і у випадку смерті ніхто не зверне увагу на маску. Та ще й у різних містах України, ніхто навіть не спробував би все це пов'язати між собою. А от якби помирали молоді люди, одразу б виникли питання, — спокійно зауважив Степан.