Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

 Я раптом зрозуміла, що досі мої пальці стискають тканину куртки Міна, і відпустила його. Він продовжував дивитися на мене, і я дивилася на нього тепер навіть здивовано.   

 Що це щойно сталося?  

 Це було освідчення?   

 Він сказав про те, що відчуває до мене. І поцілунок...  

 Чи повинна я щось сказати? І чому Мін зараз мовчить?  

- Ти... - прошепотіла спантеличено, але закінчення фрази загубила.  

- Я, - промовив Мін і усміхнувся.  

 Він сміється?  

- Не усміхайся, - швидко промовила і, розвернувшись, покрокувала вперед.   

 Не те щоб мені не сподобалася його усмішка - я занадто щаслива, щоб показувати, наскільки була рада і задоволена. Джи Міна забавляло моє здивування. Спогад про те, що на своїх губах, у себе в роті я відчувала дотик його язика, кинув мене в жар від задоволення. Я не знала, куди себе подіти. І що мені робити? Адже це означає, що ми тепер зовсім не друзі. Яка тут дружба, якщо тебе цілують із язиком?   

 І здався мені цей язик!  

 Ні, мені потрібно охолонути. Це мій перший поцілунок. І він був таким прекрасним.  

 Джи Мін порівнявся зі мною. Було якось навіть ніяково йти поруч.   

- Куди хочеш піти? - запитав Мін, чим збив мене з пантелику ще більше.  

- А?  

- Куди підемо?  

- Уперед...  

 Я не знала, куди можна піти. Що роблять парочки на побаченні?   

 Мін узяв мене за руку. Впевнено і наполегливо потягнув кудись зі словами:   

- Отже, сьогодні підемо туди, куди я захочу.  

 Я боялася вимовляти вголос, боялася говорити про це. Та й навіщо щось питати, коли й так усе зрозуміло? Все сталося само собою. І не потрібні жодні фрази на кшталт: «будемо дружити» або «зустрічатися», «стань моєю дівчиною» або «будь моїм хлопцем».   

 Сонце встає на сході - починається ранок. Настає полудень - і вступає у свої права день, який плавно переростає у вечір. Сідає сонце, потім настає ніч.   

 Пори року змінюються одна за одною, підкоряючись законам природи і всесвіту. Усьому свій час: час лити дощам, і опадати листю, час опускатися морозам, і час для першого снігу. Коли навколо стає тепло, природа пробуджується, тане сніг, і розпускаються квіти.  

 Є те, що не потребує додаткових пояснень і уточнень. Почуття не питають дозволу і не дотримуються чіткого графіка. У них свої правила і закони. Вони так само природні, як і закони всесвіту.  

 Можливо, у дорослих усе набагато складніше.  Їм потрібні пояснення і... Якщо вони хочуть жити разом, коли вони хочуть створити сім'ю, не обійтися без запитання, на яке потрібно дати відповідь. Але поки що... Поки що ми можемо обійтися без зайвих слів.   

 Але... Джи Мін зізнався мені в тому, що я займаю його думки, що я в його серці. А я... Нічого не сказала, мовчазно прийнявши його почуття. І він так і не дізнався, про що думаю я, що він означає для мене.   

 Коли тобі хтось зізнається в почуттях і говорить про це, чи правильно просто промовчати? 

 Що я сказала йому?   

«Не усміхайся...»  

 Але як же так!? Я не це повинна була сказати!  

 А що?  

 Ти мені подобаєшся? Теж подобаєшся...   

 І навіщо я розвернулася і пішла від нього?!  

 А якби він зрозумів це як відмову, як те, що я не хочу його бачити? І пішов би?  

 Мін привів мене в парк атракціонів. Він хотів покататися на «Американських гірках», «Вежі вільного падіння», гігантській гойдалці. Усе це вселяло в мене страх, але водночас я вирішила спробувати. Тим паче, що Мін був поруч.  

 Ці екстремальні атракціони лоскотали нерви і змушували забути те, про що думала щойно. Це змусило мене збадьоритися і відволіктися. Там на висоті, на крутих поворотах і спусках, у вільному падінні, думаєш зовсім про інші речі. І можна кричати, що завгодно і дуже голосно.   

 Я отримала масу задоволення. Ніколи в житті не відчувала такого. Ніколи й не ходила на такі атракціони. Хіба тільки в дитинстві й то на каруселі та батут.   

 Єдине, що мене пригнічувало, це те, що Мін платив за все сам. Я спробувала відрадити його від відвідування такого роду місця розваг. Без грошей там робити було нічого. Але Мін був непохитний. Сказав, що можливість вибрати місце, куди ми могли б піти, я втратила. Сказав, що наступного разу за розваги платитиму сама, якщо це так уже для мене принципово. Я погодилася.   

 Мін радів так щиро і по-дитячому, немов давно мріяв побувати в такому місці, випробувати всі ці страшні, екстремальні розваги.  Він не був схожий на звичайного стриманого себе. Виявляється, Мін ніколи не був у парку атракціонів, але давно хотів туди сходити. Йому дуже сподобалося. А мені як сподобалося.   

 Мін змусив мене радіти і сміятися. Я не приховувала свого захоплення, захоплено ділячись враженнями.