Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

Власов мов ошпарений заюртувався: то кидався на Василя і товк його, то бігав по хаті, світячи очима і ламаючи руки, вихваляючи красу Галину.

— Годі вже тобі юртуватися. Яєшня прохолоне, — казав Василь, беручись за пляшку з горілкою.

— Що тепер яєшня? Що тепер все оте? Нащо воно? Її ж немає… Уклич її… Братіку! голубчику! уклич чого–небудь хоч на хвилинку.

— Добре. Укличу. Тілько не руш її, а то в неї мати сердита… як почує.

— Не буду, їй богу не буду, — божився Власов.

Галі нічого було кликати. На сей раз вона сама увійшла, несучи хліб до столу. Власов засовався на місці і уп'яв очі у Галю. Галя собі, лукаво зиркнувши, усміхнулася.

— Цсс… — посварившись пальцем і моргнувши бровою, промовив Власов. Василь зареготався. Галя напрямилася виходити.

— Чуєте? Чуєте! — скрикнув Власов. — Як ваше святоє мення? Чуєте бо!

Галя озирнулася.

— Чого вам?

— Ось ідіть сюди. Ідіть, — манив її і бровами і головою Власов. — Попотчуйте нас. Василю, хай попотчує.

— Та я не вмію, — одказала Галя і вибігла з хати.

Власов сумний похнюпився.

— Ну годі тобі. Годі. Іди краще вип'ємо, — умовляв його Василь.

— Та що тепер пити?! — глухо одказав Власов.

Василь одначе, не потураючи на те, налив чарку і підніс товаришеві. Той, зітхнувши важко, вихилив і мовчки присунувся до столу. Василь собі випив.

— А якась недобра яєшня! — обізвавсь Василь, проковтнувши один жовток.

Власов мовчав, кутуляючи хліб у роті.

— Та ну, дивись! — торкнув його ногою Василь і обидва ззирнулися: Василь весело якось грав очима, у Власова погляд похмурий.

— Ось знаєш що, Олександро, — обізвався Василь, — ось викинь ка–зна що з голови, та вип'ємо ще по одній.

— Випити то вип'ємо, а з голови, брат, вона не сплоха вийде, — зітхнувши, одказав Власов.

— І що ти знайшов у неї доброго? Коли б ти пожив хоч тиждень з нею та розглядівся — мужичка та й годі!

— Та ну, не лукав! — огризнувся Власов.

— От тобі хрест! — і Василь перехрестився, а потім налив чарку.

— То ти або ні на що не здатний, або ж брешеш! — скрикнув Власов, вихиляючи чарку.

— Я, правду кажучи, від жіночого роду далекий. Про мене, хоч би їх і зовсім не було.

— Брешеш! А Фенька?

— Та вже Фенька краще. З нею не валандаться так.

— Повія! — скрикнув Власов. — А це, брат, свіжина! Ти знаєш, усе готов оддать за таку.

— Та ну? — пита Василь, випиваючи собі другу.

Власов божився, клявся, а, Василь з усмішкою, позираючи на товариша, допитувався, що б же він дав. Після другої лице Василеве помуріло, очі наче покосилися, він якось разом дивився і в себе, мов слухав чогось таємного, що ворушилося у його серці, і, лукаво усміхаючись, позирав на Власова.

— Що б я дав? Ну що при мені є? Десять рублів є, часи є, золоті персні є. Все, все оддав би! — гаряче викрикував Власов.

— А знаєш? — почав був Василь та й затнувся.

— Що? Ну, кажи.

— Ні. Не приходиться.

— А не приходиться, давай вип'ємо! — гукає Власов. Випили по третій, лице Власова стало як жар червоне, очі мов мишенята бігають та як угілля грають, у Василя ж, навпаки, і очі і лице наче потемніли.

— Знаєш що, Олександро? — почав знову Василь

— Ну?

— Я тобі по правді скажу.

— Кажи.

— Це моя сестра.

— Ну?.. — наче перелякавшись, спитав Власов. — Чому ж ти, чорте, раніше не сказав мені.

— То що б було? Хіба ти думаєш, я сердюся, що ти про неї таке плів? Байдуже! Усе рівно якомусь мужикові достанеться.

— А ти, коли добрий брат, піддержав би її. У люди вивів. Бач же, сам лізеш у паничі.

— Чим? Яким бісом? — скрикнув Василь. — Які у мене достатки? У матері землі десятин на двадцять та оця хата. З таким добром полізеш далеко. А жалування моє що? Шість рублів! Це не те, що в вас послідній писар по двадцять лупе.

— А хоч у конторі служити?

— Хоч би й хотів, то не потовпишся, — понуро одказав Василь.

— Чому ні? Хоч? Кажи, хоч?

— То що?

— Руку! — гукнув Власов, піднімаючи свою. Василь подав і Власов з усього розгону опустив свою на Василеву, міцно здавлюючи. От же тобі моя рука: — У конторі будеш! — гука Власов. Батько давно хоче там одного прогнати, — запива. Тілько скажу за тебе — зараз прожене. Добре?

— Добре як добре.

— Щоб я не зробив, щоб я не вслугував тобі — товаришеві? — гука Власов.

— А вже б тоді товаришували! — здихнувши радо, вимовив Василь.

— Зроблю. Їй богу зроблю! — обіцяє Власов, похитуючись на місці.

— То знаєш що? Давай вип'ємо за будущий успіх!

— Ні. Пити не хочу. І так голова крутиться, прийду додому — батько нападеться, де був? Біда з старим — не дає волі та й годі… — зітхнувши і потираючи лоб, жалівся Власов. — Щоб дома ночував — та й годі. Запізнюсь де — лає. Це вже пора йти…

— Та посидь.

Власов глянув на часи.

— Е ні, брат, пора! Десять часов. Ще треба трохи проходиться, щоб чмелі пройшли.

— То я тебе проведу.

— Добре. Ходімо.

І Власов кинувся удягатись.

— Підожди ж, я трохи поприбираю.

— Я зажду у сінях. Там більше вольного духу, — важко дишучи, одказав Власов і вийшов у сіни.

Поки Василь возився в хаті, Власов стояв у темних сінях і глибоко вдихав свіже повітря. Крізь густі померки у невеличку щілинку кухенних дверей пробивалася іскорка світу. У Власова серце молотком загамселило об груди, коли він