Читати книгу - "Як ведеться, так і живеться, Панас Мирний"

— Куди? Чого?

— Як куди? у город. Познакомлю з баришнями. Ти знакомий з ким–небудь?

— Ні.

— Ех ти, кендюх! Ну, не кендюх? Сидить собі у хаті. А там баришень аж кишить. Збирайсь та ходімо.

Василь задумався.

— Годі тобі думати. Збирайсь. — І Власов узявся за картуз.

— Ні, постой. Знаєш що? Посидь. Я скажу, щоб поставили самовар, нап'ємося чаю, — сказав Василь і почервонів. Він згадав, що в його ні самовара, ні чаю немає. Що, як товариш справді згодиться? — молотком ударило його в голову.

— Чаю? Хай йому чорт! Він мені і дома огид, — одказав Власов.

Василь трохи з радості не підскочив. Сам товариш виручив його з біди, та ще як?

— От коли горілка є — добре, посижу. Побазікаю. Тілько світи свічку, — всідаючись, сказав далі він.

Василь забігався. Вискочив з хати і зразу вернувся. Потім знову вискочив і нешвидко звернувся, несучи свічку у руках.

— І бісів народ! Чорт його знає, де і підсвішник задів. Кажу не беріть нічого з моєї хати. Ніт же! — бурчав, хмурячись, Василь.

— А ти, кажеш, літом і свічки не світиш! Жалієш грошей. Ех ти, халява.

Коли б видніше було, Власов побачив би, як Василь наче рак став від тих слів його, а то — в вечірніх померках його кругле лице тілько чорніло.

— Та случається, що й не свічу, — одказував Василь. — Наробишся за цілий день та мерщій спати.

— Чого ж ти носишся з свічкою? Світи вже! — кричить, порядкує Власов.

— Та ще треба за огнем туди бігти.

— Ну й біжи.

Василь побіг з хати, а Власов у темноті почав висвистувати якусь пісню.

— Мерщій, — кричав перегодом Василь у сінях. — З хлопцями, не бійсь, так знаєш реготати, а то так і боїшся.

— Блигий світ. Дивись! — одказував йому образливий дівочий голос.

— Мовчи!

— Кого там ти муштруєш? — з хати крикнув Власов. Василь мерщій увійшов до його, несучи в одній руці запалену свічку, а в другій пляшку.

— Та то, — одказав, хмурячись, Василь.

— Що то в тебе — підсвішник такий? — скрикнув Власов, зиркнувши на пляшку, і несамовито зареготався.

— А в чому ж ти поставиш, коли закинули? — сердито спитав Василь.

— Це ти наймаєш кватиру? — спитав Власов, обдивляючись хату.

— Та… наймаю, — затнувшись одказав Василь.

— А нічого, я тобі скажу, хата. От тілько груба мужича. І нужно зелені кахлі ставити?

— Що ж ти зробиш.

— Та тут і в панів так, — поправив Власов.

— Та й у панів же, — одказав Василь, заправляючи свічку у пляшку.

Потім почав рукою стирати з столу.

— Постой, брат, трохи. Ось подадуть яєшню.

— Яєшню?! — аж скочив Власов. — Нічого в світі не люблю так, як яєшню. Баришень та яєшню! Баришеньки! яєшеньки! баришеньки! яєшеньки! — заплескавши в долошки, пішов він знову виступцем по хаті.

Трохи перегодом двері розчинились і на порозі показалася Галя. Видно було, що вона тілько що звернулася здалека і бігом: лице її горіло краскою, волосся розтріпалося, платок зсунувся аж на потилицю, глибоко і часто зітхала. Вона позирнула по хаті і, побачивши Василя, що коло скриньки мусувався, похнюпившись, швидко пройшла до столу, постановила пляшку з чаркою і мовчки вийшла з хати.

— Хто се в тебе? — витріщивши очі, питався Власов. — Еге–ге–е! так от чому ти не ходиш гуляти у місто? Оце ті тихі та божі!

— Що? — здивовано спитався Василь.

— Ще й що! І чого б я вже лукавив? Хто то такий у тебе?

— Де?

— Як де? Оце входив у хату, вносив горілку.

Та то, — хмурячись одказав Василь. Йому не хотілося признатись, що то була сестра.

— Ну, брат, і очі! — скрикнув Власов. — Перший раз стрічаю такі очі! — сказав він, кусаючи спідню губу і якось задумано дивлячись. — Вона ще увійде? га? Увійде? Хай увійде ще! Чуєш, Василю, — ламаючи руки і світячи очима, казав він. — Що вона, наймичка? чи хазяйська дочка? Ну бо, кажи. Покинь стиратися.

— Та підожди, найду хоч скатертину. Заслати стіл треба. — І якось зо зла витягши щось біле, він стукнув кришкою скриньки, підвівся і, похнюпившись, сердито почав застилати стіл.

— Ну так хто вона? — не потураючи на його засмучений вид, одно допитувався Власов.

— Та хто? Тут у кухні живе одна солдатка. Її дочка.

— І ти в їх кватиру наймаєш?

— Та й одв'яжись хоть!

— Ах ти ж шельма! — скрикнув Власов, ухопивши Василя за шию і почав трясти. Як Василь не пручався, не огинався, як не хмурився — а й він розреготався божевільній веселості товариша.

— Та годі вже тобі, — одсторонюючись, одказав він.

— Бач, бач. Оце той тихий! оце той, що й водою не замутить! — торохтів Власов, знову кидаючись на Василя, і на сей раз без удачі: Василь зразу спохопився і одсторонив товариша.

У ту саме хвилину по хаті розлилися смаковиті пахощі. Власов озирнувся: Галя в обох руках несла гарячу сковороду, на котрій свіже спряжена яєшня то здималась своїми жовтими очками, то шкварчала приспряженим салом, то лопотіла білим пузирястим білочком. Все те збудило у Власова смак, аж слина в його покотила, та він не звернув на те ніякої уваги: довгобраза русенька Галя, з чорними по шнурочку бровами, більше брала на себе його очі, ніж смаковита у її руках яєшня.

— Здрастуй! — скочивши навперейми Галі, привітався він і, зиркнувши на її іскристі очі, став як укопаний.

— Позвольте, я поможу! — простягаючи руки, поривався він.

— Гаряче… опечетесь! — з тихим усміхом одказала Галя і, постановивши