Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Андрагон востаннє оглянув поле, а потім сів на свого коня. Його думки були важкими, але рішення було прийнято. Він повернувся до своєї армії, залишивши Форлеон і його народ наодинці з їхніми трагедіями.

Король Аподон, все ще злегка хитаючись від свого улюбленого вина, важко опустився на трон. Його обличчя було сповнене суміші самовдоволення та втоми. У тронному залі панувала напружена тиша, яку порушували лише приглушені вигуки розлючених людей за межами замку. Їхні голоси відлунювали, немов віддалений грім, що передвіщає бурю.

До зали майже бігом увірвалася Матільда, дружина Аподона, тримаючи за руки двох маленьких доньок. Її обличчя відбивало тривогу, а очі — страх. Вона зупинилася перед троном, намагаючись відновити дихання.

— Коханий, що це там коїться? — запитала вона, її голос тремтів. — Чому люди кричать, як на полі битви? Що відбувається?

Аподон, ледве піднявши голову, махнув рукою, ніби знецінюючи її тривоги.

— У нас нічия, — бадьоро заявив він, нахабно брешучи. — Ми знищили більше половини їхньої армії. Вони тепер бояться нас.

Матільда, хоча й намагалася повірити його словам, помітила у його голосі нотки брехні, але не стала сперечатися. Її доньки, ховаючись за спиною матері, вдивлялися в короля великими наляканими очима.

— Ти впевнений? — невпевнено перепитала вона.

— Принесіть мені вина! — раптом викрикнув Аподон, явно прагнучи уникнути подальших запитань.

Матільда на мить затрималася, намагаючись зрозуміти, що відбувається, але потім взяла своїх доньок за руки.

— Ходімо, дівчатка. Тато зараз буде зайнятий, — сказала вона, намагаючись зберігати спокій.

Вона повела дівчат до їхніх кімнат, але перед тим, як вийти, її очі ще раз зупинилися на Аподоні. У них було більше суму, ніж осуду.

Щойно вони пішли, двері тронного залу знову відчинилися, і до кімнати ввійшов молодий хлопчик. Це був 10-річний племінник Аподона, Маркус, син його загиблого брата. Одягнений у простий плащ, хлопець виглядав худим і дещо блідим. Його очі, однак, горіли цікавістю та обережністю.

— Дядьку, як пройшов бій? — запитав Маркус, його голос був тихим, але в ньому звучало справжнє бажання дізнатися правду.

Аподон, побачивши хлопця, несподівано посміхнувся. Він розкинув руки, ніби вітаючи давнього друга.

— Все добре, хлопче, ми виграли, — сказав він, його голос звучав майже весело. — А тебе, Матільда, випадково не цькувала, га?

На мить Маркус затримав погляд на дядькові, але потім швидко відвів очі вбік. Його плечі трохи здригнулися, і він відповів:

— Все як завжди... Вона мене ненавидить, — сказав хлопець, його голос був тихим і сповненим смутку.

Посмішка Аподона злегка згасла. Він зітхнув, подивившись на племінника, який здавався зовсім маленьким перед цим величезним троном.

— Вона просто дурна, — відповів король, намагаючись заспокоїти хлопця. — Не звертай на неї уваги. Пам’ятай, ти мій племінник, і коли ти виростеш, весь цей замок буде твоїм.

Маркус лише кивнув, але в його очах було видно, що ці слова не приносили йому великого полегшення. Він стояв, мовчки розмірковуючи над тим, що насправді сталося на полі битви.

Двері тронної зали різко відчинилися, і до кімнати увірвався Сінг. Його обличчя було сповнене подиву, а голос, здавалося, вібрував від напруження.

— Мій королю! — вигукнув він, зупиняючись біля трону. — Війська імперії відступають!

Аподон, який вже встиг налити собі келих вина, завмер на мить, але лише для того, щоб через секунду розкинути руки в тріумфальному жесті. Його обличчя засяяло самовпевненістю, а голос загримів по залі.

— От бачиш! Це перемога! — проголосив він, ніби самотужки розгромив імперське військо. — Я ж казав, що ми перемогли! Вони тепер бояться нас і більше не сунуться на наші землі!

Сінг мовчки слухав ці слова, його обличчя залишалося незворушним, але в очах читалася стомленість. Він кивнув, опустивши голову, і повільно пішов до дверей, не сказавши більше ні слова. Його плечі здавалися ще більш похиленими, ніж зазвичай.

Аподон, не звертаючи уваги на те, як радник покидає залу, обернувся до Маркуса. Хлопець стояв біля трону, дивлячись на дядька з сумішшю захоплення і розгубленості.

— Бачиш, Маркус, — почав Аподон, нахиляючись до хлопця, — я врятував наші землі! Коли виростеш, ти теж будеш захищати цей замок, як справжній чоловік.

Маркус дивився на короля великими очима. У цей момент Аподон здавався йому справжнім героєм, людиною, яка зуміла перемогти ворога і захистити своїх людей. Хлопець повільно кивнув, його губи ледь помітно розтягнулися в посмішці.

— Так, дядьку, — тихо промовив він. — Я буду таким, як ви.

Аподон, задоволений відповіддю, підняв келих, ніби проголошуючи тост самому собі.

— Ось це я розумію! Справжній дух Форлеону! — проголосив він, ковтнувши вино. — І запам'ятай, Маркус: головне — це впевненість і сила. Вороги завжди будуть боятися тих, хто не вагається.

Хлопець мовчки кивнув, але всередині відчував невидиму тяжкість. Він хотів вірити кожному слову дядька, але щось у погляді Сінга, коли той залишав залу, залишило в його серці тінь сумнівів. 

Тронна зала, наповнена розкішними гобеленами та важкими кам’яними стінами, залунала новими кроками.

— З вами хоче поговорити чоловік, — промовив страж, вклоняючись перед королем. — Каже, що хоче влаштуватися вашим особистим блазнем.

Аподон, розлігшись на троні з келихом вина в руці, різко підняв голову. Його очі блиснули від радості, але це не приховало його втомленого вигляду.

— Блазень? — він нахилився трохи вперед, збуджено дивлячись на стража. — О так, це саме те, що потрібно! У такі часи трохи сміху не завадить. Впустіть його! — вигукнув він, плеснувши руками.

Двері зали повільно відчинилися, і до кімнати увійшов чоловік у яскравому, хоча й трохи дивному вбранні. Його одяг був прикрашений дзвіночками, які м’яко дзеленчали при кожному кроці. Але те, що привернуло найбільше уваги, — це його загадковий погляд. Очі чоловіка блищали якоюсь невловимою хитрістю, а на обличчі була привітна, але злегка зловісна посмішка. Це був демон Фальміон, відправлений Калгароном.