Читати книгу - "Замок у хмарах, Керстін Гір"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Потік холодної води брутально вирвав мене зі світу фантазій. Мабуть, запас ледве теплої води вже вичерпався. А та, якою я змивала рештки шампуню, надходила вже прямо з льодовика.
У своїй кімнаті, щоб зігрітися, я запакувалась у ліжко під усі перини й ковдри, які тільки могла знайти. Моє тіло відразу увімкнуло режим сну. Потрапивши в горизонтальне положення, воно ніколи не зволікало. Я боролася зі сном, перевіряючи повідомлення на своєму телефоні.
Авжеж, Делія знову надіслала сердечка і смайлики-поцілуночки. Та цього разу вже із посиланнями на статті типу «Страх перед першим поцілунком? Ми знаємо, що допоможе», «Чи може перший поцілунок із новою людиною взагалі бути ідеальним? Десять порад проти завищених очікувань» й особливо підступна — «Втрачені можливості: про мистецтво розпізнати правильну мить». Поки я скролила статтю, в мене почали злипатися очі. Й остання моя думка була про те, що з Доном на його полиці, мабуть, було так само, як оце зі мною.
Я проспала б так до ранку, якби зламаний трубопровід не почав десь кілька хвилин по дев’ятій енергійно відкашлюватися. Я нажахано зірвалася з ліжка, коли побачила, котра година. Застрибуючи гарячково у свій одяг, я видала весь репертуар нецензурних слів Ґрейсі. Я ж хотіла бути красунею!
Та цього разу вже нічого не вийде. Волосся з одного боку дико стирчало, з іншого — було вологим. Обличчя теж здавалося асиметрично перемінене сном: щока, яка притискалася до подушки, тепер червоніла, як ліхтар, а інша була бліда, як і завжди; око на червоному боці видавалося геть маленьким і наче підім’ятим, а інше широко розплющилося, докірливо дивлячись на мене із дзеркала.
Я могла тільки сподіватися, що все внормується само собою, тож заплела нашвидкуруч косу, підмалювала вії і стрілки і вийшла ще раз почистити зуби (так, про всяк випадок). І це все з рекордною швидкістю. Проте, коли я нарешті захекана з’явилася у фойє, Бена там уже не було.
Безвольний Руді перебрав на себе обов’язки на рецепції й був дуже здивований, побачивши мене.
— Я думав, ви пішли вечеряти з моїм племінником, — сказав він зі звичною сумною міною на обличчі. — Бен якраз пішов по вас.
Це був недолік такої кількості сходів — ніколи не знаєш, який шлях обере інший. Уже на другому поверсі мені спало на думку, що набагато розумніше було б зачекати на Бена внизу. Бо в такій біганині вгору-вниз одне за одним можна провести цілий вечір. Тож я крутнулася на підборі — і тут же налетіла на Віктора Єгорова, який теж великими кроками вийшов із-за рогу.
Ми одночасно почали вибачатися, враз обоє розсміялися.
— Я ще хотів вам подякувати, — серйозно додав він. — За вашу терплячість, допомогу й за те, що влаштували моїй донечці такий чудовий день з іншими дітьми. Вона дуже захоплена і завтра неодмінно хоче знову до вас, у дитячу кімнату.
— Тоді ми мусимо придумати якусь іншу гру замість хованок. — Я почувалася незручно від його слів. Ми загубили його доньку — це було не те, за що можна дякувати няні. Без попередження в моєму животі знову прокинулося те мерзенне відчуття. Проте тепер воно було навіть мерзенніше, ніж перед тим.
— Мені страшенно прикро, — мовила я. — Завтра ми будемо краще за нею дивитись, обіцяю.
— Я в цьому впевнений. — Він усміхнувся своєю меланхолійною, але дуже милою посмішкою. — Перед тим я трохи понервував, та з власного досвіду знаю, що з дітьми тут не може трапитися нічого поганого. Це місце з особливою аурою.
Так, я теж хотіла б у це вірити. Одначе слова, які старий Стакі прошепотів на Святвечір у підвалі й історія про викрадача із Ґранд-готелю досі ще блукали в моїй голові. Навіть мсьє Роше казав, що погані речі трапляються іноді й у «Замку у хмарах». Це я, звісно, Віктору Єгорову не розповідатиму, як і мою дику версію про викрадення, яку я собі навигадувала. Та підвищити загальний рівень пильності я, думаю, зможу.
Але це тільки на той малоймовірний випадок, якщо викрадач дітей усе-таки існує і що об’єктом викрадення була саме Даша.
— Завтра я не випускатиму Дашу з поля зору жодної хвилинки, поки вона перебуватиме в нас, — ніби між іншим сказала я. — І, можливо, ваш охоронець міг би пильнувати завтра якось активніше, ніж зазвичай. Діти так раптово зникли…
— Охоронець? — Віктор Єгоров нахмурив чоло.
— Так, охоронець, захисник. Чи як там ще можна його назвати? — Я промовисто подивилася на двері кімнати 117.
Здавалося, Віктор Єгоров не дуже розумів, що я маю на увазі.
— Ми з дружиною тут самі, без охоронця і персоналу.
— Ем-м… А ви впевнені в цьому? — Я знову наполегливо витріщилася на двері кімнати 117.
— Так, цілком. — Він ввічливо посміхнувся. — Це особлива розкіш, яку ми собі дозволили, — ніхто не знає, що ми тут. І ми можемо геть безтурботно бути самими собою. Офіційно ми зараз на нашій яхті на Карибах. — Він мені підморгнув. — Моя дружина хотіла бути саме там.
— Але… — тепер збентеженою була я. Якщо пан Губер із кімнати 117 не з Єгоровими, то з ким він тоді? І чому він носить зброю під піджаком?
Уже на ходу Єгоров мені привітно кивнув:
— До завтра.
Я ще кілька секунд стояла в коридорі, цілковито збентежена. І в моїй свідомості виникла зовсім нова дика версія всього.
А що, коли Александр Губер із кімнати 117 і є викрадачем із Ґранд-готелю?
19
Наступним, на кого я наскочила, був Трістан Браун. Цього разу на шляху сходами вниз.
— Агент Фанні, — радісно промовив він.
— Якби ж то так і було, — відповіла я.
І це була правда. Якби ж я була агентом Фанні з ФБР, я б могла зараз викликати підкріплення. Чи попросити
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Замок у хмарах, Керстін Гір», після закриття браузера.
