Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 25

У клітці застогнали, і вона захиталась. Перетворення на ведмедя набагато болючіше, ніж наше. У мене був знайомий берсерк. Добрий друг і вірний соратник. Загинув ще у Другу світову, в березні 1945-го, зовсім трохи не доживши до закінчення війни. Ми, як не як, живі істоти з плоті й крові, і статус перевертня не рятує від снаряда, що вибухнув поруч.
Хрускіт кісток боляче різав слух. Стогін і хрип поступово переходили в ведмежий рев. І в одну мить усе припинилось. Я з жахом вдивлявся в темряву клітки. І тоді я побачив два червоні вогники майже під самою її стелею.
Берсерк завмер на місці – не кидався на ґрати, не намагався вибратись. Просто стояв.
– Захопливо, правда? Кожного разу – як уперше. Обожнюю цього хлопця. Його муки під час перетворення викликають у мене вибух емоцій. Особливо ці стогони, які, як би він не намагався, не може стримати, – Гай ледь не підскакував від радості, очі його блищали від дикого захвату. А може, він був під кайфом – хто його знає.
– Ну що ж, Тео. Як завжди. Сподіваюсь, не треба повторювати, заради кого ти маєш убити цього вовка?
Вогники на мить згасли. Почувся глухий удар величезних лап об підлогу, і клітку відчинили. Я бачив чимало ведмедів, але цей був просто гігантським. Він насилу вміщався в клітці, і щоб він вийшов, відкинули цілу стінку. Густа бура шерсть і повен рот зубів гострих, як леза. А так, власне, він нічим не відрізнявся від звичайного ведмедя. Розміри й усвідомлений погляд – от що завжди видає перевертнів, хоч у ведмежій, хоч у вовчій шкурі. І колір очей, звісно. Але зараз його райдужка була звичайного коричневого кольору.
– Ти збираєшся обертатися? Чи підеш на ведмедя голіруч?
– Із задоволенням відкушу тобі голову!
– Не раджу, – Гай клацнув пальцями, і біля Марка з’явилися троє його дружків, озброєні до зубів.
– Не смій битися! Вони все одно нас уб’ють! – кричав мені Марк.

Побачимо. А поки що пливемо за течією — і будь що буде.
– Гаразд.
– Що-що? Не чую! – протягнув Гай.
– Гаразд! Зніми кайданки, я не вб’ю тебе... поки що.

Гай розреготався. Тим часом берсерк чекав. Він чудово контролював себе в ведмежій формі. Але в нас є одна невелика, проте важлива відмінність. Берсерк — лютий воїн, і в запалі битви, відчувши запах крові, вже не зможе стримувати себе. І не зупиниться, поки його жертва, тобто я, не помре в страшних муках. Так собі перспектива, правда?
Я обертався. Тіло вигнулося дугою, а в голові вже лунав голос вовка:
"Ти ж знаєш, що доведеться попітніти?"
Часом мене лякало, що моя підсвідомість може бути настільки реальною. Я знову був вовком. Тіло сповнювала легкість і сила.
– Гарні покидьки! Ну що, хлопчики, почнемо! До переможного, а переможцю... ну, там побачимо.

Ми завмерли. Ведмідь і вовк. Ніхто не хотів починати цю криваву, нікому не потрібну сутичку. Він кинувся першим, цілячи лапою мені в голову, я відскочив. Незважаючи на розміри, ведмідь виявився досить спритним. Не можна було потрапити йому під лапу – інакше буде сумний фінал.
Усе закрутилось: він атакував, я ухилявся, намагаючись вкусити його збоку. У голові прораховував усі можливі варіанти атаки — їх було вкрай мало. Коли вовки нападають на ведмедя зграєю, вони відволікають його спереду, а ті, що позаду, вгризаються в ноги. У такій ситуації ведмідь або тікає, або гине від сильної крововтрати. Але мені останнім часом “щастить” на відсутність підмоги — доводиться віддуватися за всіх.
Я рвонув з арени в підземні ходи — можливо, вдасться знайти краще місце для атаки. Ведмідь біг за мною навкарачки, трощачи й без того крихкі стіни кліток. Цегла впереміш із пилом летіла в усі боки, але берсерку було байдуже.
Він ще не відчув смаку першої крові, тому був відносно спокійним. Треба поспішати, поки він не розійшовся на повну. Я метнувся вбік і відскочив від стіни, що загороджувала мені шлях. Він виявився не таким реактивним і з диким ревом врізався в неї на повному ходу. Стрибнувши на крихку кладку, я почав перестрибувати зі стіни на стіну, залишаючись поза досяжністю ведмежих лап. Під ногами були хиткі древні конструкції, що погрожували обвалитися будь-якої миті. Берсерк усе трощив навколо, мабуть, розраховуючи, що стіни скоро закінчаться, і я перестану скакати, як білка.
Підскользнувся. Гупнув на землю, мов мішок з картоплею, за кілька метрів від розлюченого ведмедя. О, боги! Якщо виберусь звідси, ніколи не піду на ведмеже полювання. Хоча й раніше не ходив. І ось я на всіх чотирьох, намагаюся ухилитися, втекти, атакувати, але берсерк загородив мені шлях. Петляючи, я не помітив, як загнав себе в пастку. Зайшов у клітку під відреставрованою та укріпленою ареною. Це вам не цегла, а бетон. Пробити його мені вкрай важко. А в проході, у весь свій триметровий зріст, стояв воїн-берсерк у ведмежій подобі й рясно пускав піну. Шкура на носі була зморшкувата, розкуйовджена морда оголювала ряд гострих жовтих зубів. Але чого він чекає? Чому я ще живий?
Зараз, коли ми були приховані під ареною і сторонні очі не могли нам завадити, ведмідь опустився навкарачки й підійшов до мене. Він не гарчав, і на мене дивився сумними очима звичайний ведмідь.
– Я давно зав’язав із бійками, – почув я в голові не свій голос.
Ментальний зв'язок — древнє й дуже практичне вміння. Лише найстарішим з нас вдавалось розвинути цей навик. Подальше спілкування йшло в односторонньому порядку, супроводжуване лише нечастими кивками з мого боку.
– У них моя сім’я. Ти не уявляєш, як я хочу загризти цього гада!
Я завзято закивав. Схоже, ми з ним маємо більше спільного, ніж здавалося.
– Часу майже не залишилось. У клітці я чув, що їм щось потрібно від тебе. Бійка – це лише розвага, не більше. Давай дамо йому те, що він хоче. Тільки старайся не потрапити мені під зуби, інакше побачиш мене в усій красі. І я не ручаюся, що зможу зупинитися.
Тягнути час — це, звісно, добре. Але що далі? Здавалося, він почув мої думки.
– Я пораню тебе не смертельно, – ведмідь сів на землю й продовжив, – стомився я, важко за тобою вгнатися. Старий я став для таких перегонів.
Хотів посміхнутися, але в вовчій шкурі вийшло щось схоже на криву гримасу. Ведмідь здивовано підняв брову.
– Біжи давай, а то щось ми затихли надовго.
Я знову зірвався з місця. Невизначеність і відсутність чіткого плану жахливо дратували, але те, що Тео був на моєму боці, не могло не радувати. Що ж... шоу має продовжуватись — а там будь-що буде.