Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Лія

Відчуття тривоги міцнішало з кожною хвилиною. Але що мені робити? Як бути?
– Є ідеї? Як там зв’язок?

— Ем...
— Що? Що це означає?
— Ну, все не так погано, — проспівав Сал.
— Все ще гірше, я так розумію?
— Вона стала багряною, це не те щоб зовсім прям...
— Та висловлюйся ти ясніше! До інфаркту ж доведеш.
— Це як жовтий на світлофорі: готуйся, буде гаряче.
— Ой, що ж робити? — залементувала я.
— Тихо, тихо, — Сал усміхнувся парочці, яку я ледь не збила на повороті.
— Ліє! Ліє, стій!

Я зупинилася й втупилася в Сала. Він був украй серйозний.
— Заспокойся. А зараз мені треба ненадовго відійти, але...
— Щооо?! — закричала я так, що сусіднє авто завило сиреною.
— Я зараз повернуся, — і без зайвих пояснень він розчинився в повітрі легкою димкою, залишивши мене стояти на тротуарі в повному нерозумінні. Але я не встигла запанікувати, як він повернувся — і не сам.
— Знайомся, наше підкріплення.

Поруч стояли четверо хлопців, на вигляд — звичайні люди, а там хто їх знає.
— Ем... Рей, Тім, Джей, Рой.
— Круто, — я була в шоці.

Сал коротко пояснив ситуацію новоприбулим. Вони погодились допомогти без зайвих запитань.
— Дуже вам дякую, — ким би вони не були, я щиро їм вдячна, — це може бути дуже небезпечно.

Хлопці усміхнулися.
— Думаю, ми впораємось, — сказав, здається, Тім.
— А тепер, Ліє, я зроблю дещо незвичне. Це наш особливий спосіб швидкого переміщення з людськими пасажирами. Випадок потребує оперативної доставки, тож доведеться потерпіти.

Сал витягнув флакончик із зеленою рідиною.
— Що це?
— Портал.
— Що? У пляшці?
— Зараз усе зрозумієш.

Він з усієї сили жбурнув пляшечку на землю метрів за п’ять від нас. Вона розбилася, і зелена тягуча гидота, схожа на лизуна, почала гидко й жваво розповзатися асфальтом. Мені вона дико нагадала примару з “Мисливців на привидів”. Фу, гидота.
— Ну, прошу на борт! — урочисто оголосив Сал, коли зелень зупинилася й набула форми кола.
— А? — я була в шоці.
— Ну гаразд, Фомо невіруюча. Хлопці, покажіть пані, як треба.

І ця безтурботна четвірка спокійнісінько, один за одним, стрибала в ту калюжу й зникала без сліду. А мене знову накрила хвиля відрази, і я ледь не залишила свій пізній обід на тротуарі.
— Ой, та годі тобі, — Сал підштовхував мене в спину. — Не все так погано.

Спочатку я опиралася, але потім просто пішла — і мені стало страшно. Носком кросівки я торкнулася зеленої желеподібної субстанції — залишилася неушкодженою, вже добре.

І вмить світ перевернувся з ніг на голову. Усе стало навпаки: небо — знизу, асфальт — зверху. Будівлі мчали повз із шаленою швидкістю й зникали з поля зору. Добре хоч ця гидота не заливалась мені в рот і ніс, бо я б точно коні відкинула. Голова запаморочилась від навали інформації, я заплющила очі й почала втрачати свідомість. Мене вирвала з прострації рука Сала, яка міцно схопила мене за зап’ястя й потягла кудись угору.

Ще кілька хвилин я намагалася прийти до тями. Тіло трусило, мов у гарячці, я сиділа на асфальті й жадібно ковтала прохолодне вечірнє повітря.
— Слабачка, — підколов Сал зовсім недоречно.

Він мило усміхався, а мені було так погано, ніби мене вивернули навиворіт і нашвидкуруч запхнули органи назад. “Ми ж поспішали когось рятувати. Зберися, ганчірко!”
— Ой! — я підскочила, як ошпарена, думки прояснились, тіло було готове до дій.
— Колізей? Він у Колізеї?
— Твоя недовіра мене вбиває.
— Ах, ну та, з чого б це?... Просто вирішив перед сном прогулятись Колізеєм.
— Я ж не знаю, де твій мужик ночами швендяє. Це не мої проблеми, але нитка привела сюди. Просила — зробив, саме час подякувати.
— Дякую, — підвівшись із землі, я обтрусила листочки, що прилипли до стегон. — Вибач, я вся на нервах. Ніколи так не хвилювалась.
— Та нічого, спокійно, у тебе ж найкращі помічники у світі.
— Так! — хлопці стали струнко, мов двоє з ларця, тільки їх четверо.

Сал згуртував нас, як тренер команду перед футбольним матчем, і зашепотів:
— Не знаю, що там усередині, але будьте напоготові. Ярик ускочив у якісь неприємності, раз зв’язок набув багряного кольору. Лія залишиться зі мною поруч, ви оточуєте периметр і намагаєтеся знешкодити якнайбільше супротивників. Залишаємося на зв’язку.

Щоб дістатись до цілі, нам потрібно було перейти дорогу і перебігти галявину перед Колізеєм, залишаючись непоміченими. Щодо цього в мене виникали питання й сумніви, але вибору не було. Було близько півночі, на вулиці, як не дивно, було мало людей. Навколо тиша — навіть якось надто тихо. Дорогу й галявину ми перебігли швиденько, й нас ніхто не застрелив — уже досягнення. Пригорнувшись до холодної кам’яної стіни, між величезними арками з залізними воротами, ми вирішили перевести подих.
— Ай! — я відскочила від стіни, як ошпарена. Швидко стягнула з себе кофту й подивилася на руку — червона, мов після опіку.
— Зачекай, — Сал торкнувся стіни й заплющив очі.
— Несподівано.
— Та що ж це таке, — у мене вже опускалися руки.
— Бар’єр. Треба ж, як цікаво. Розрахований на те, щоб нікого не випускати. От ж скнари, пожаліли сил на подвійний. Ну що ж, голубчики, ми йдемо до вас.
— Мило, — я не поділяла ентузіазму Сала, як і не розуміла, що то за бар’єр такий, але вирішила не вдаватись у подробиці. Як-не-як, ми поспішали.
— Можливо, його ставив дилетант, або ж вони не чекають гостей — у будь-якому разі, це нам на руку, — в його очах знову спалахнули золоті іскри, а губи розтяглися в блаженній і, певною мірою, божевільній усмішці.
— О, так.

Тут уже мені довелося заспокоювати цього невгамовного.
Найближчі ворота були зачинені — природно, адже ніч на дворі. Я рушила далі, коли Сал мене зупинив.

– Зачекай, – він приклав руку до замка, і та почала розчинятись, перетворюючись на димку. Ця субстанція повільно поповзла в замкову щілину, і за секунду пролунав заповітний клац. Ворота відчинилися.
– Ух, як зручно.
– А то ж. Пам’ятаю, як ми з Анною пробиралися…
– Ем, може, потім розкажеш.
– Так, так, звісно.