Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Сал узяв мене за руку, і ми пройшли крізь бар’єр. Шкіру неприємно обдало жаром, але було нормально. І щойно ми опинилися за воротами, як почули шум. Здавалося, що я на будівництві, а не в Колізеї. Крики, свист і звуки руйнації лунали звідкись із глибини.
– Що за?..
– Тшш, – Сал відтягнув мене вглиб бічного коридору. Ми заховалися за стіною саме в ту мить, коли повз пройшли двоє в чорному.
– Вартові.

Озираючись, ми попрямували туди, звідки лунали крики.
– Ходімо нагору, – в проході праворуч були кам’яні сходи, що вели на другий ярус амфітеатру.

Швиденько піднялися й присіли біля стіни, за якою нас не могли побачити з арени. Саме там зараз було найбільше людей. Вони стояли біля поручня, що огороджував відреставровану частину арени, і дивилися вниз, туди, де було темно. Звідти доносилися звуки бою: розлітався цегляний пил, навіть звідси було видно клуби пороху, що здіймалися вгору. Чулося утробне гарчання та моторошне ревіння. Я намагалася розгледіти, що там відбувається, але лише зрідка бачила чиюсь буру, кошлату спину. Сал уважно стежив за битвою й був максимально напружений.
– Що там коїться? – прошепотіла я, намагаючись крадькома визирнути з-за стіни.
– Бійка.
– Це й їжаку зрозуміло, – видихнула я, але він не став пояснювати детальніше.

Раптом із темряви, просто до нас на другий поверх, вистрибнув величезний чорний вовк. Від несподіванки я не втримала рівновагу й гепнулася на п’яту точку. Вовк був досить близько, щоб у світлі тьмяних прожекторів, які освітлювали будівлю, я змогла розгледіти його.
– Блек?!

Вовк повернув голову в мій бік і витріщився на мене здивованими очима. Він явно мене впізнав. А далі сталося несподіване. Бам, бам, бам – ніби молотами по стіні – і на другий поверх, майже поряд із вовком, видерся величезний бурий ведмідь. Ведмідь?! Та що ж це коїться? Ведмедик встав на всі чотири, обтрусився і глянув на нас із Салом відверто нудьгуючим поглядом. Вовк озирнувся й побіг углиб коридору, ведмедик неспішно рушив за ним. Я не одразу змогла заговорити.
– Це тільки мені здається, що ми щось курили?
– Та ні. Не думаю.

Мила парочка віддалялася, а я не могла повірити, що ми залишилися непоміченими. Ті, хто сидів на арені, прийшли в рух, і серед них я помітила Марка. Його тримали під руки двоє безликих створінь у чорній уніформі.
– Сал, – шепочу, – де Ярик? Куди вказує нитка?
– Не знаю, як тобі сказати…
– Припини мене бісити, не час для секретів.

Сал обернувся до мене, і я його не впізнала. На його обличчі з’явився вираз, не властивий йому: ніяковість, збентеження? Святі небеса! Побачити таке й не зафіксувати для нащадків – це злочин.
– Туди, – він показав у бік, куди щойно втекли ведмедик і Блек.
– А може, його десь замкнули?

Почувши гуркіт, я не надала йому значення.