Читати книгу - "Бачу ціль, шукаю сенс, Ванда Кей"

Емма

- Я не міг не вимкнути електрику перед нашим виходом,- Артур киває в бік дверей, з-під яких видно смужку світла. Він зупиняє мене на півдорозі до готельного номера, коли ми, знесилені подіями чергового важкого дня, йдемо його коридором у надії усамітнитися й кинути кістки на ліжко.

А сама я? Я особливо гостро хочу упевнитися в наявності щоденника Густава на тому місці, де я його залишила, встигнувши ознайомитися тільки з першими сторінками.

Приклавши палець до губ, Артур закликає мене до мовчання.

- Покоївка могла забути, роблячи прибирання, - взявши ключ із його рук, вставляю його в замкову щілину.

Артур випереджає мене і ривком відчиняє двері. Світло одразу гасне і він, зігнувшись, кидається в темну кімнату. Чуються глухі звуки ударів, ніби стіни тріщать від землетрусу.

Лунає гарчання, що супроводжується гуркотом перевернутих меблів, і тупіт, що перемежовується з лайкою.

Вбігаю в кімнату і клацаю вимикачем. У яскравому електричному світлі Артур бореться з незнайомцем, затягнутим у чорне вбрання з лижною маскою, яка не дає змоги розпізнати риси обличчя.

 Непроханий гість повертається і дивиться на мене, даючи тим самим перевагу Артуру. Наступної секунди йому вдається вирватися з його міцних рук завдяки гладкому одягу, що щільно прилягає до тіла. При цьому він видає дикий крик, лайку і кидається до виходу. Я стою на його шляху, але хіба це перешкода? Щось нечленороздільне, схоже на звіриний рик лунає з його вуст і я сама відскакую вбік, даючи лиходієві безперешкодно вибігти.

- Що він тобі зробив? - Артур схоплюється з підлоги, куди його повалив бандит у жорстокій сутичці, і підбігає, заглядаючи мені в обличчя.

- Зі мною все гаразд! - кричу і виходжу з номера слідом за Артуром, який біжить коридором готелю.

Якийсь час стою, спостерігаючи за фігурою Артура. Коли він зникає з поля зору, наприкінці коридору, наважуюся повернутися в кімнату.

Тут усе перевернуто догори дном. Шухляди висунуті зі столу і з шафи. Стіл, стільці, подушки, ковдри, все розкидано по підлозі. Пір'я і пух із них усе ще витають у повітрі.

- Боже мій, він щось шукав! Щоденник!

Крім щоденника, шукати в нашому номері нічого. Але злодій, який забрався до нас, не міг знати, що і я, і Артур не ховаємо в отельному номері щось гідне сторонньої уваги. Дорожня сумка Артура з мінімальним набором речей, необхідних у поїздці, не містить нічого цінного і привабливого.

Зі мною ще простіше. Увесь мій запас речей на цей момент складається з того, у чому я стою посеред кімнати. Усі мої речі залишилися в зруйнованому вибухом будинку. Єдина цінна річ - щоденник Густава.

Стрімголов біжу до крісла, на якому я сиділа вранці, читаючи щоденник перед виходом із готелю. Щоденника ніде немає. Гарячково перебираю журнали й газети на столику поруч із ним. Оглядаю весь простір навколо крісла. Безрезультатно.

Хапаюся руками за голову - хочеться вити від горя і безсилля. Не вберегла, не встигнувши навіть познайомитися з його вмістом. Стоп! От дурна я! Навіщо комусь сторонньому щоденник Густава?

Напевно в номер забрався випадковий злодюжка з єдиним бажанням поживитися готівкою чи вартими того речами. Значить щоденник залишився в палаючій машині Артура. Значить є ще надія, що я знайду його там. Хоча шансів на те, що він залишився цілим і неушкодженим після того, як з під капота автомобіля вирвався стовп диму і полум'я, дуже мало.

 Тільки якщо пощастить, якщо випадок розпорядиться. Але надія, якою б малою й ефемерною не була вона, все таки з'являється в моїй запаленій свідомості.

 Везіння. Коли воно востаннє поверталося до мене обличчям? Дуже давно. Не дарма кажуть, біда одна не приходить. Прийшла біда, відчиняй ворота.

Я сідаю в крісло, клянучи на чому світ стоїть свою недолугість. Перекладаю маленькі подушки навколо його сидіння і спинки і відчуваю не характерну для м'яких меблів твердість стороннього предмета під руками.

- Оце так!

 Очам не вірю. У зітханні мого полегшення криється вся гіркота від бід, що обрушилися на мою голівоньку.

Сльози незалежно від моєї волі підступають, душать, беруть мене за горло. Переді мною річ, з якою я вже встигла попрощатися.

Притискаю рукописну цінність до грудей з очевидним наміром не розлучатися більше з нею ні на хвилину.

- Пішов, як крізь землю провалився, - захеканий голос Артура повертає мене до останніх неприємних подій у стінах цього номера.

 За його спиною стоять працівники готелю, оглядаючи бардак навколо. На їхніх обличчях написано крайнє здивування.

Вловлюю в голосі Артура досаду і злість, вірю, що хлопець доклав усіх зусиль, щоб спіймати злочинця, який у бандитський спосіб переступив поріг нашого тимчасового житла.

- Злодія? Як думаєш? Я не можу в це повірити.

- Давай поміркуємо разом, - Артур обводить поглядом кімнату, склавши руки на грудях.

- Цінностей у нас не було.

- Саме так, - підтакує Артур, дивлячись на мене суженими очима. - Не можу вже дочекатися, коли ти мені розповіси про причини твого жахливого невезіння.