Читати книгу - "Цензор снів"

— І що тепер? — запитав він.

— Тепер проблема, — сказав лікар. — Її треба поховати і то нині. Вона не може тут залишатися, бо у мене будуть неприємності. В селі німців нема, але є староста, який зобов’язаний повідомляти про подібні трафунки до управи. Заки ще ранок, треба її звідси забрати. Я розумію, що це не по-людськи і не по-християнськи, але я тут не господар. Я сам на пташиних правах. Перш ніж її оперувати, я мав завідомити старосту.

Я не міг мати до нього претензій. Скоро можуть прийти пацієнти, і приховати нічого не вдасться. Ми закутали Ріту в брезент і винесли з хати в соснину, у глибині лісу побачили невеликий видолинок і вирішили, що тут і поховаємо. Кулюс побіг до лікаря за ломиком і лопатою, а я сів біля Ріти й дивився на неї, вбираючи в пам’ять це обличчя, якого більше ніколи більше не побачу. Вуста її були синіми, але все ще усміхненими, а щоки запали. Я підняв голову до неба. Можливо, її душа зараз літає наді мною. Сосни бриніли і струшували сніг. Несподівано добрячий клапоть снігу впав мені просто на обличчя. Я не став його шахувати, він поволі розтанув і, коли я лизнув вуста, мені здалося, що я чую на них смак її вуст.

Ломик нам не придався, бо у видолинку був пісок, так що могилу ми викопали швидко. Поклали Ріту на дно, накрили брезентом і засипали. Я зв’язав дві грубі гілки навхрест і застромив у пагорб. Кулюс голосно прочитав молитву, я повторював за ним, плутаючись у словах. Усе відбувалося, наче у напівсні. Коли ми повернулися до лікаря, він запропонував нам каву і запитав:

— Куди ви тепер?

— Я шукаю дівчину, яка тут переходила кордон. Це в інтересах її батьків. Вони в тюрмі. Можливо, вона могла б їм допомогти.

— Як її звати?

— Ірма Ґредель.

— Жидівка?

— Ні, австріячка.

— Такої тут не було.

І тут мене осяяло.

— Вона могла мати інші папери. Та, гадаю, що й мала, інакше б не наважилася утікати до німців. Вона білявка... висока... носик римський... очі чорні... вродлива...

— Ну, тоді, може, то була вона. Називалася Орися. Видавала себе за українку. До мене забігала, щоб я оглянув її ногу.

— А що з ногою?

— Звихнула. Я наклав їй компрес і завів до хати, де нею заопікувалися. Бо вона була застуджена. З тиждень пожила там і рушила далі.

— Що вона мала з собою?

— Лише наплічник. Але він їй порвався, і я дав свого, хоч старого, але цілого.

— Чи можна на нього глянути?

— Лежить за хатою на дровітні.

Я вийшов на двір. Наплічник був з доволі цупкої тканини, але, видно, що з ним не раз власниця на спину падала. Я уважно його роздивився і помітив на фігурній бляшці вибиті ініціали «IG». Я обшукав усі кишеньки і знайшов квитки на потяг зі Львова до Самбора і квитанцію з самбірського готелю. Я повернувся до хати, прихопивши наплічник з собою, ще гаразд не знаючи, навіщо.

— Не знаєте, куди вона пішла? — запитав у доктора.

— Не казала. Але всі вони йдуть на Сянок. І біженці, й вояки Карпатської Січі. А там уже й далі, або в Сяноку залишаються. Звідси до Сянока недалеко, зайдете пішки, або яка підвода завезе. Там підіть до Української Народньої Ради, в ній міститься допомоговий комітет, він співпрацює з біженцями й розселяє їх у таборах. Не думаю, що вона могла його обминути. Скажете, що від доктора Олексія.

Я подякував і попросив, аби він більше нікому про цю дівчину не розповідав, бо її будуть шукати з тамтого боку. Він запевнив, що буде все тримати у таємниці. Я запитав, чи можу забрати наплічника, доктор не мав нічого проти, хоч і був здивований. Я прихопив також Рітину торбу, ми розпрощалися і рушили в напрямку на Сянок, але, коли трохи відійшли, і хата доктора зникла за соснами, я сказав Кулюсу, щоб мене зачекав у корчмі. Я не пояснив йому нічого, а сам пішов угору, через ліс, аж поки не дістався Рітиної могили. Я розпорпав її дрючком десь на пів метра, переклав до Ірминого наплічника Рітині речі, запорпав у пісок, вирівняв, а Рітину торбу прихопив з собою.

6

Сянок — невелике місто, але шукати в ньому людину важко, якщо не знати, з чого почати, ми мали підказку лікаря і скористалися нею. В допомоговому комітеті я розповів, що шукаю Орисю, з якою ми розгубилися, утікаючи. Жіночка за столом зміряла нас з голови до ніг прискіпливим оком і здивувалася:

— Справді? Ви на її батька й маму не схожі. Жоден з вас.

— Її батьки у тюрмі, — сказав я. — Мені треба її побачити.

— То їх схопили?

— Так. Забув сказати, що ми від доктора Олексія.

— З того й треба було починати. — Вона на картонці написала адресу. — Ми її влаштували у гімназію, якою керує доктор Ростислав Єндик[90]. Нам не вистачає вчителів. Дуже багато втікачів з дітьми. Ви могли б щось у нас викладати?

— Не думаю, що фах летуна або фордансера придасться.

— Гм... але танці... танців можна вчити. У будь-якому випадку дітей треба чимось зайняти. Зайдіть пізніше, я пораджуся.

Гімназія в Сяноку містилася на Ягеллонській

Гімназія містилася на Ягеллонській. Ірму я побачив на подвір’ї, вона в товаристві дітей годувала синиць. Нічого не змінилося у її поставі, так, мовби лише вчора ми розлучилися у Сопоті. Нарешті вона обернулася й, побачивши мене, заклякла.

7

«Здивування на її обличчі поступається місцем гніву, який раптом змінює глумлива посмішка в кутику вуст. Вона не рухається з місця і бореться сама з собою, принаймні йому так здається, бо саме так дивляться на когось, хто раптово зник і не давав тривалий час про себе знати. Про що вона може з ним розмовляти? Вона вже змирилася з тим, що