Цієї ночі в просякнутих потом простирадлах його присутність була очевидною, й Даніель почувався Каїном: ось я, ось я такий, яким ти мене створив, боягуз, порожняк, педераст. І що далі? А погляд його був скрізь і всюди, німий, прозорий, таємничий. Врешті Даніель заснув, а коли прокинувся, то був сам. Тільки згадка про цей погляд. Юрма струмувала з усіх розчинених дверей, чорні рукавички, пристібні порцелянові комірці, кроляче хутро, родинні помники в руках. Ох, подумав Даніель, потрібна метода! Я стомився бути цим безугавним випаровуванням у порожнє небо, я хочу який-небудь дах. Його мимохідь зачепив різник, гладкий рум'яний чолов'яга, який у неділю надівав лорнет, аби підкреслити свою значущість; його волохата рука стискала молитовник. Даніель подумав: він покаже себе на людях, погляд упаде на нього від шиб і вітражів; вони всі показуватимуть себе на людях; половина людства живе під поглядом. Чи ж відчуває він цей погляд на собі, коли рубає сокирою м'ясо, що крається від ударів, оголюючи круглу сизу костомаху? Його бачать, бачать його жорстокість, як бачу я свої руки, його захланність, як бачу я цю рідку чуприну й цю крихту милости, яка просвічує крізь захланність, мов залисина крізь чуба; він це знає, він перегорне загнуті сторінки свого молитовника, застогне: Господи, Господи, я захланний. І на нього впаде згори погляд Медузи, який обертає на камінь. Камінні чесноти, камінні пороки: що за супокій. Ці люди мають перевірені методи, з досадою подумав Даніель, дивлячись на чорні спини, які занурювалися у сутінки церкви. Троє жінок дріботіло біч-о-біч у червонястій вранішній ясності. Троє смутних і зосереджених молодиць, які звиклися з усім. Вони затопили у грубі, позамітали підлогу, налляли молока в каву. Вони були всього-навсього рукою на держаку віника, долонею, що стиснула вушко чайника, тією мережею імли, яка клубочиться над речами, просякаючи крізь мури, куриться над полями й гаями. Тепер вони йдуть туди, в сутінь, стануть тим, чим вони є. Він ішов за ними оподаль; а якщо і я туди піду? Сміх та й годі: ось я, ось я, такий, яким ти мене створив, смутний, боягузливий, невиправний. Ти дивишся на мене, і будь-яка надія тане: я стомився втікати від самого себе. Але під твоїм поглядом я знаю, що більше не зможу втікати від себе. Я увійду, стоятиму посеред цих жінок, що повклякали на коліна, як монумент беззаконню. Я скажу: «Я Каїн. То й що? Це ти мене створив такого, от і терпи». Погляд Марсель, погляд Матьє, погляд Боббі, погляди моїх котів: всі вони завжди зупинялися на мені. Матьє, я педераст. Я є, я є, я є педераст, мій Боже. У старого чоловіка зі зморшкуватим обличчям на оці блищала сльоза, він люто кусав кінчики прокурених вусів. Він увійшов до церкви, похилий, немічний, здитинілий, і Даніель увійшов за ним. О цій порі Рібадо, насвистуючи, гуляв крикетним майданчиком, і хлопці шукали до нього: «Ну що, Рібадо, ти у формі?» Згортаючи цигарку, Рібадо думав про це, почувався він так, немов у руках його було порожньо, він сумовито дивився на вагони й ряди діжок, й чогось бракувало йому в руках, тягаря цвяхованої кулі, що так зручно лежить у долоні; він дивився на діжки й думав собі: «Як шкода, що сьогодні неділя!» Маріус, Клодіо, Ремі один по одному пішли до війська, гратися в солдатиків; Жюль і Шарло гарували, як могли, вони котили діжки уздовж рейок, удвох піднімали їх і кидали у вагони; вони були міцні, але вже в літах, Рібадо чув як вони хекають, піт цебенів їхніми голими спинами; вони ніколи не закінчать. Якийсь здоровецький чолов'яга з пов'язкою на голові вже чверть години тинявся складом; врешті він підійшов до Жюля, й Рібадо побачив, як губи його заворушилися. Жюль слухав його з непритомним виглядом, а потім наполовину звівся, взявся попід боки й кивнув на Рібада.
— Що таке? — поспитався Рібадо.
Чолов'яга, заточуючись, підійшов до нього; він ступав, ніби качка, ступнями назовні. Справжнісінький драб. Він торкнувся пальцями пов'язки, немовби вітаючись.
— Робота є? — поспитався він.
— Робота? — перепитав Рібадо. Він дивився на чолов'ягу: драб, та й годі, пов'язка замурзана, на вигляд кремезний, та обличчя страшенно бліде.
— Робота? — знову перепитав Рібадо.
Вони нерішуче розглядали один одного, Рібадо подумав, чи не зомліє зараз цей тип.
— Роботи, — чухаючи потилицю, сказав він, — у нас повнісінько.
Чолов'яга кліпнув очима. Зблизька він мав не такий лихий вигляд.
— Я можу працювати, — сказав він.
— В тебе недужий вигляд, — сказав Рібадо.
— Що?
— Кажу, ти скидаєшся на хворого.
Чолов'яга зачудовано глянув на нього.
— Я не хворий, — сказав він.
— Ти білий, мов крейда. І що це за пов'язка?
— Та то мене по голові втелющили, — пояснив чолов'яга. — Пусте.
— Хто це тебе втелющив? Поліцаї?
— Ні, хлопці. Я можу працювати хоч зараз.
— Хтозна, — сказав Рібадо.
Чолов'яга нагнувся, взяв діжку й підняв її на простягнутих руках.
— Можу працювати, — поставивши її на землю, сказав він.
— Ну й гаспид! — захоплено вигукнув Рібадо. І додав: — Як тебе зовуть?
— Мене зовуть Здоровань Луї.
— В тебе є документи?
— Військовий квиток, — відказав Здоровань Луї.
— Ану давай.
Здоровань Луї понишпорив у внутрішній кишені сорочки, обережно дістав квиток і простягнув Рібадові. Той розгорнув його і засвистів.
— Оттак-пак! — сказав він. — Оттак-пак!
— У мене все гаразд, — занепокоєно сказав Здоровань Луї.
— Гаразд? А ти вмієш читати?
Здоровань Луї хитро зиркнув на нього.
— Щоб носити діжки, читати не треба.
Рібадо простягнув йому квиток.
— Хлопче, у тебе мобілізаційна посвідка номер два. Тебе чекають у казармі в Монпельє. Раджу тобі поспішити, а то тебе зарахують до тих, хто ухиляється од війська.
— В Монпельє? — приголомшено перепитав Здоровань Луї. — Таж мені немає чого робити у Монпельє.
Рібадо розлютився.
— Кажу ж, ти мобілізований! — вигукнув він. — У тебе мобілізаційна посвідка номер два, тебе призвали до війська!
Здоровань Луї запхав квиток до кишені.
— То що, ви не візьмете мене на роботу? — поспитався він.
— Я не беру на роботу дезертирів.
Здоровань Луї нагнувся й підняв діжку.
— Вірю, вірю, — хутко сказав Рібадо. — Ти силань, тут нічого не скажеш. Та який мені з того зиск, якщо тебе заарештують за сорок вісім годин.
Здоровань Луї поклав діжку на плече; насупивши густі брови, він зосереджено дивився на Рібада. Рібадо стенув плечима:
— Шкодую, — сказав він.
Більше не було про що говорити. Він одійшов, думаючи собі: «Дезертир мені не потрібен». Потім гукнув:
— Гей, Шарло!
— Га? — поспитався той.
— Глянь на того чолов'ягу, він ухиляється од війська.
— Шкода, — сказав Шарло. — Він міг би
