Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або 📚 - Українською

Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або" автора Айн Ренд. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 54 55 56 ... 144
Перейти на сторінку:
облік, щоб, коли все з’ясується, ніхто не зміг нічого й нікому закинути, крім мене. Вони можуть запідозрити, що я підкупив когось із твоїх працівників, що ти сама до цього причетна, але ніхто не зможе цього довести. Я хочу, щоб ти пообіцяла ніколи цього не визнавати, хай би що сталося. Це мій метал, і якщо є шанси, якими можна скористатися, то я ними скористаюсь. Я планував це ще відтоді, як отримав твоє замовлення. Замовив для цього мідь від постачальника, який мене не зрадить. Я не збирався тобі поки що про це казати, але передумав. Хочу, щоб ти вже сьогодні про все знала, — бо завтра мене судитимуть за такий же злочин.

Вона застигло його слухала. Коли Генк закінчив останнє речення, то помітив, як ледь помітно тремтять її щоки та губи; це була не зовсім усмішка, але він отримав відповідь: біль, захват, розуміння.

Далі він побачив, що її погляд м’якшає, стає болісно та небезпечно живий. Він міцно обхопив пальцями її зап’ястя, суворо, але підбадьорливо на неї поглянув, і впевнено мовив:

— Не дякуй мені, це не послуга, я роблю це, щоб не зламатись, як Кен Данаґґер.

Вона прошепотіла:

— Добре, Генку, я тобі не дякуватиму, — її інтонація і вираз очей видавали: вона казала неправду.

Ріарден усміхнувся.

— Пообіцяй, як я просив.

Вона схилила голову:

— Обіцяю.

Генк відпустив її руку.

Не підводячи голови, Даґні додала:

– Єдине, що я хочу сказати: якщо завтра тебе ув’язнять, я покину роботу, не чекаючи заохочення від жодного руйнівника.

— Не покинеш. І я не думаю, що мене посадять. Думаю, що відбудуся малим. У мене є щодо цього гіпотеза — потім поясню, коли перевірю.

— Яка гіпотеза?

— Хто такий Джон Ґолт? — він усміхнувся і підвівся. — Це все. Сьогодні більше не будемо говорити про суд. У тебе в офісі немає чогось випити?

— Ні. Але думаю, у мого начальника служби руху в шафі з картотекою є щось схоже на бар.

— Ти могла б украсти для мене випити, якщо там незамкнено?

— Спробую.

Він стояв, розглядаючи портрет Ната Таґґарта на стіні кабінету — зображення молодого чоловіка з гордо піднятою головою, — аж доки вона повернулася з пляшкою бренді в руках та двома склянками. Він мовчки налив.

— Знаєш, Даґні, День подяки — це свято, запроваджене працьовитими людьми, щоб святкувати успіхи на роботі.

Він підняв склянку і провів нею траєкторію від портрета — до неї — до себе самого — до міських будівель за вікном.

Ще місяць тому преса товкмачила людям, які мали заповнити судову залу, що вони побачать жадібного ворога суспільства. Люди натомість прийшли подивитися на винахідника ріарден-металу.

Ріарден підвівся, коли судді закликали його це зробити. Вбраний був у сірий костюм; блакитноокий та білявий. Однак не кольори надавали його постаті вигляду холодної невблаганності: костюм вирізнявся вишуканою простотою, яку сьогодні рідко зустрінеш; було видно, що цей чоловік прийшов сюди з розкішного офісу багатої корпорації, і що його одяг був ознакою цивілізованої ери і суперечив цьому місцю.

Натовп знав із газет, що Ріарден утілював зло безжального багатства; так само, як ці люди прославляли чесноту цнотливості, а потім мчали на перегляд першого-ліпшого фільму, якщо на постерах було зображено напівоголену жінку, — вони прийшли зараз подивитися на нього. Принаймні, у залі не відчувалося несвіжого запаху безнадійних стереотипів, що в них ніхто не вірить, і яких ніхто не наважується підважити. Вони дивилися на нього без захоплення. Захоплення ці люди вже давно не вміли переживати. Вони дивилися на нього зацікавлено і з неясним відчуттям недовіри до тих, хто переконував, що Ріардена слід ненавидіти.

Кілька років тому вони глузували б із його образу самовпевненого багатія. Але сьогодні за вікнами судової зали нависало грифельно-сіре небо, що обіцяло перші снігові бурі довгої, складної зими; останні запаси нафти в країні танули, вугільні шахти програвали істеричну боротьбу за зимові запаси. Юрба в судовій залі пам’ятала, що ця справа коштувала їм послуг Кена Данаґґера. Ходили чутки, начебто видобуток компанії «Вугілля Данаґґера» протягом місяця помітно зменшився. Газети писали, що все це тимчасово, через реорганізацію, поки двоюрідний брат Данаґґера переоформлює компанію на себе. Минулого тижня на перших шпальтах з’явилась історія про катастрофу на будівництві: браковані сталеві балки повалились, убивши чотирьох робітників. Газети не писали про те, що ці балки було виготовлено компанією «Асоціація сталі» Оррена Бойла, але юрба про це знала.

У залі панувала гнітюча тиша, люди дивилися на високу сіру постать не з надією (вони втратили здатність сподіватись), а відсторонено-нейтрально, наїжачено і ледь запитально. Знак запитання стримів над усіма благочестивими гаслами, які їм випадало чути протягом усіх цих років.

Газети бубніли, що причиною проблем у країні, ілюстрованих цією справою, була егоїстична жадоба багатих промисловців. Що саме такі люди, як Генк Ріарден, винні у дедалі стриманішій дієті громадян, низькій температурі та тріщинах у дахах їхніх домівок. Що якби не ці глитаї, які нехтували законами та заважали планам уряду, країна давно досягнула б процвітання. І що люди на кшталт Генка Ріардена керувалися винятково прагненням наживи. Це останнє твердження ніяк не пояснювали і не аргументували, ніби слова «прагнення наживи» самі собою означали абсолютне зло.

Юрба пам’ятала: менше, ніж два роки тому, ці ж таки газети волали, що ріарден-метал слід заборонити, мовляв, виробник заради власної наживи загрожує людським життям. Вони пам’ятали, що цей чоловік у сірому перший проїхався у кабіні паротяга колією, виготовленою із його власного металу. І що сьогодні над ним розпочато суд за злочин: через свою жадобу він приховав від людей великий об’єм металу, виставивши його — так само захланно та злочинно — на відкритий ринок.

Згідно з процедурою, встановленою законами, такі справи провадили не присяжні, а особовий склад із трьох суддів, призначених Бюро економічного планування та державних ресурсів. Як зазначалося в урядових документах, процедура повинна проходити неформально й демократично.

Із цієї нагоди зі старої судової зали у Філадельфії було демонтовано суддівську лаву: замість неї на дерев’яне підвищення встановили стіл. Це створило сприятливу атмосферу, щоб під час зустрічі судді могли б навішувати локшину на вуха розумово неповносправній публіці.

Один із суддів, який виконував роль прокурора, зачитав обвинувачення.

— А зараз можете зробити заяву на власний захист, — оголосив він.

Стоячи обличчям до підвищення, Генк Ріарден відповів надзвичайно чистим і рівним голосом:

— Я не захищатимусь.

— Ви… — суддя затнувся; він не сподівався, що все буде так просто. — Невже ви віддаєте себе на милість суду?

— Я не визнаю за цим судом права

1 ... 54 55 56 ... 144
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"