Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

— Можеш кепкувати, кузино Бесс, — будь ласка, панночко смійся, — відказав Річард, повертаючись у сідлі, — але я звертаюсь до здорового глузду, нормального смаку, чи, правильніше, до чуття смаку, і питаю: хіба велика брила цукру не краще свідчить про наслідки досліду, ніж ті жалюгідні грудочки, які голландки кладуть собі під язик, сідаючи пити чай? Є два способи робити всяку справу: правильний і неправильний. Ви варите цукор, не заперечую, може, у вас навіть виходять грудочки, але питання полягає в тому, чи спроможні ви зробити цукор найвищої якості й найкращої форми?

— Правду кажеш, Річарде, ще й яку правду, — зауважив Мармедюк серйозним тоном, що свідчив, як глибоко він цікавиться цим питанням. — Оскільки ми виробляємо цукор, корисно було б дослідити, скільки його треба варити і як саме. Я сподіваюсь дожити до того дня, коли виробництвом цукру займуться по-справжньому, коли існуватимуть для цього спеціальні ферми й плантації. Нам ще дуже мало відомо про цукровий клен, — джерело цього багатства, — може, спушуючи землю чи ще якось, удалося б поліпшити його корисні властивості?

— Спушуючи землю! — закричав шериф. — Ти що, наставив би людей спушувати землю круг отакенного стовбурища? — Він тицьнув пальцем у напрямку одного з могутніх кленів край дороги. — Спушувати землю під деревами! Та ти збожеволів, Дюку! То ти розводився про пошуки вугілля, а тепер ще й це! Отакої! Схаменися, любий братику, покладись у цій справі на мене. Ось мосьє Лекуа, він був у Вест-Індії, бачив там, як виробляють цукор. Нехай він розкаже, й ви зрозумієте суть справи. Послухайте, мосьє, як там варять цукор? Так, як суддя Темпл, чи, може, інакше?

Мосьє Лекуа їхав на маленькій спокійній конячці, й він так підтягнув стремена, що тепер, коли вся кавалькада почала братися нагору лісистим схилом, коліна його небезпечно наблизилися до підборіддя. Тож, затуляючи однією рукою обличчя від гілок, що нависали над стежкою, а другою вчепившись у вуздечку, він відповів:

— Sucre![56] Його виробляють на Мартініці, mais… mais се n'est pas[57] дерево, а… як це по-вашому… je voudrais que ces chemins fussent au diable[58] — як це по-вашому, — тростинка для promenade[59].

— Цукрова тростина! — підказала Елізабет, сміючись з прокльонів француза, який вважав, що його ніхто не розуміє.

— Так, мадемуазель, — цукрова тростина.

— Саме так! — вигукнув Річард. — Цукрова тростина — це по-простому, а правильна назва її — саккарум оффіцікарум. Те, що ми називаємо цукровим або твердим кленом, — це ацер саккарум. Це наукові назви, мосьє, і ви їх, звичайно, розумієте.

— Це по-латинськи чи по-грецькому, містере Едвардс? — тихенько запитала Елізабет юнака, який відводив гілки кущів перед нею та її супутниками. — Чи, може, це якоюсь такою вченою мовою, що тільки ви й зумієте нам перекласти?

Едвардс кинув на неї сердитий погляд, але вже за мить вираз його темних очей змінився.

— Я згадаю про ваше запитання, міс Темпл, коли буду в мого старого друга могіканина, і спитаю його чи Шкіряну Панчоху. Думаю, хтось із них зможе відповісти вам.

— Невже ви зовсім не знаєте їхньої мови?

— Трохи знаю, але глибоковчена мова містера Джонса чи навіть вельми вишукані вислови мосьє Лекуа мені знайомі більше.

— То ви розмовляєте по-французькому? — жваво запитала дівчина.

— Ця мова добре відома ірокезам і поширена по всій Канад[60]і, — з посмішкою відповів юнак.

— Але ж то мінги, ваші вороги!

— Хотів би я, щоб у мене не було ворогів гірших, — відказав Едвардс і, пришпоривши коня, поклав край цій непевній розмові.

Річард тим часом не давав згаснути загальній розмові, аж поки мандрівники піднялися на вершину гори, де сосон і гемлоків уже не було, зате розкинулися цілі гаї кленів із стрункими стовбурами й пишними кронами. Весь підлісок тут був вирубаний, і гай нагадував урочистий храм, де клени правили за колони, крони їхні були ніби капітелями, а небосхил — склепінням. На кожному стовбурі, ближче до окоренка, видніли недбало зроблені глибокі зарубки; до них були прилаштовані жолобки з кори вільхи чи сумаху, по яких сік стікав у коритця, видовбані з липових колод; такі коритця лежали під кожним деревом, проте більша частина соку пропадала марно, не потрапляючи в ці примітивні пристрої.

Кавалькада зупинилась на галяві, щоб дати коням спочинок та подивитись, як добувається кленовий сік. Коли це тишу сколихнув могутній голос — хтось на все горло співав безглузду пісню з такою кількістю куплетів, що, якби з усіх тих рядків зробити один, то він простягся б від річки Коннектікут до берегів Онтаріо. Співали її на той знаменитий мотив, що дорогий кожному американцеві, відколи його веселі ноти вперше пролунали у вирішальну годину.

У Східних Штатах — тісно жить,

А в Західних — просторо:

Добра тут повно, не злічить,

У цих привільних горах.

Течи, солодкий сік, течи,

Пора тобі вариться!

Очей не склеплю уночі,

Бо сік перестоїться!

Питва й харчів — на цілий рік

У дереві отому,

Хто п'є міцний кленовий сік,

Той забува про втому.

Течи, солодкий сік, течи…

Чарчину любить чоловік,

А жінка — чашку чаю,

Бо цукром став кленовий сік

І всяк його вживає.

Течи, солодкий сік, течи…

Прислухаючись до того лункого співу, Річард вихитувався всім тілом, відбиваючи такт батогом по холці свого коня. Після першого куплета він підхопив приспів, спочатку напівголосно, з особливою втіхою наголошуючи слова «солодкий сік», а останні рядки співав уже на все горло, хоч і на шкоду гармонії.

— Оце здорово! — загорлав шериф, доспівавши. — Чудова пісня, Біллі Кербі! А як ми її заспівали! Звідки ти взяв її? Це» все, чи є ще й продовження? Чи не даси мені слів?

Цукровар, заклопотаний своїм ділом, байдуже оглянувся, коли вершники під'їхали ближче, але поздоровався з кожним дуже чемно й доброзичливо і водночас як рівний з рівним, бо навіть вітаючи дам, тільки ледь доторкнувся жалюгідної подоби капелюха в себе на голові.

— То що новенького, шерифе? — озвався лісоруб. — Що там доброго в селищі?

— Та нічого, Біллі, — відповів Річард, — Але що я бачу?! Де твої чотири казани, залізні корита й форми для охолодження цукру? А я мав тебе чи не за найкращого цукровара в окрузі!

— І не помилялися, сквайре Джонс, — не полишаючи свого діла, відказав Кербі, — Я не поступлюся ні перед ким у горах Отсего, чи то треба