Читати книгу - "Піонери або Біля витоків Саскуеханни"

— Ну, то вам ціни немає, містере Білл, — зауважив мосьє Лекуа.

— Як ви кажете? — відгукнувся Біллі, глянувши на нього так простодушно, що його велетенська постать і мужнє обличчя стали трохи кумедні. — Якщо ви про товар, мусью, то можу запропонувати цукор, — кращого не знайдете! Легше знайти пень на Німецьких рівнинах, аніж у ньому хоч єдину пляминку! До того ж, справдешній кленовий присмак! У Нью-Йорку його можна продавати замість цукерок!

Француз під'їхав до навісу з березової кори, де Кербі зберігав готовий цукор, і оглянув товар оком знавця. Тим часом Мармедюк зліз з коня, щоб зблизька подивитися на роботу Біллі Кербі.

— Ти маєш неабиякий досвід, Кербі, — мовив він. — Але я бачу лише два казани. Як же ти виробляєш цукор?

— Два казани чи дві тисячі — то байдуже, судде, бо ж я не з тих учених цукроварів, що виробляють цукор для великих цабе. Але якщо вам до смаку справжній солодкий кленовий цукор, я до ваших послуг. А роблю я його так: передусім вибираю дерево, тоді роблю зарубки, скажімо, десь наприкінці лютого або, коли це в горах, — то в другій половині березня, — принаймні, коли сік починає підніматися…

— Але як ти вибираєш дерево? — перепинив його суддя. — За якими зовнішніми ознаками?

— На всякій справі треба знатися, — мовив Кербі, швидкими рухами розмішуючи в казані рідину. — От хоч би й на тому, коли і як помішати в казані. Цього слід навчитися. Рим збудовано не за один день, та й Темплтон теж, хоч він швидко росте. Я, приміром, ніколи не стану робити зарубки на хирлявій деревині, а тільки на такій, в якої кора добра. Бо ж дерева так само хворіють, як і люди, а точити сік із хворого дерева — все одно що запрягати кульгавого коня в поштовий диліжанс чи намореного вола примушувати перевозити колоди.

— Все це слушно, але які ж ознаки хвороби? Як ти відрізняєш хворе дерево від здорового?

— А як лікар визначає, у кого лихоманка, а в кого — нежить? — втрутився Річард. — Дивиться, чи нема висипки і мацає пульс.

— Авжеж, — підтвердив Біллі, — сквайр правду сказав. Звичайно, дивлюсь на дерева — і бачу. Отож, коли натече соку, я розпалюю багаття й підвішую над ним казани. Кип'ячу спочатку на великому вогні, а коли сік загусне, як у цьому казані, треба вогонь зменшити, а то цукор підгорить, а підгорілий цукор поганий на смак, хоч би й дуже солодкий. Тоді треба переливати його з одного казана в другий, аж поки ще дужче загусне й почне тягнутися, як нитка, коли виймеш копистку, — отут уже треба бути насторожі. Є спосіб підсушувати його глиною, коли він твердне, але кому цей спосіб подобається, а кому й ні… То що, берете товар, мусью?

— Даю десять су за фунт, містере Білл.

— Е ні, я свого цукру не міняю, беру тільки готівкою, — підказав Біллі, не зрозумівши француза. Але потім поступливо усміхнувся: — Хіба що вже ради вас, мусью, я візьму галон рому й матерії на дві сорочки, коли ви заберете й патоку, — вона дуже добра. Не стану обдурювати ні вас, ні будь-кого іншого: на мій смак, це найкраща патока, яку будь-коли виробляли з цукрового клена.

— Мосьє запропонував вам десять пенсів за фунт, — пояснив Едвардс.

Лісоруб зміряв його очима, але нічого не відповів.

— Так, — підтвердив француз. — Десять пенсів. Je vous remercie, monsieur: ha! Mon Anglais! je l'oublie toujours![61]

Лісоруб позирнув на одного, тоді на другого і, певно, вирішив, що його беруть на глузи. Тоді він ухопив величезний ківш, що стирчав з казана, й заходився розмішувати киплячу рідину. Потім вийняв повний ківш, високо підніс і злив трохи густого сиропу в казан. Помахав ковшем у повітрі, ніби щоб остудити рештки, і простяг його французові, сказавши:

— Покуштуйте, й ви самі накинете ціну. Патока й та дорожче коштує!

Ввічливий француз після кількох боязких спроб наблизити вуста до ковша все ж наважився і зробив добрячий ковток. А тоді схопився руками за груди, жалібно глянув на дівчат і, як розповідав опісля Біллі, «вибив ногами такий дріб — куди всім барабанщикам до нього, — почав плюватись і лаятися по-французькому — аж-аж-аж! Ну, це йому наука, хай знає, як глузувати з лісоруба».

Кербі знов заходився розмішувати вміст казана, і то з цілком невинним виглядом, і глядачі, може, й не здогадалися б, що він добре знав, яких мук зазнає мосьє Лекуа, коли б він не підморгнув їм та не кинув погляду, сповненого надто вже щирої простодушності. Незабаром француз прийшов до тями й згадав про свої манери; він вибачився перед дамами за нестриманість у виразах, сів на свою конячку й від'їхав трохи вбік, де й лишався до кінця бесіди: після лихої витівки Кербі не могло бути й мови ні про яку оборудку. А Мармедюк тим часом прогулювався гаєм, оглядав свої улюблені дерева та обурювався, що виробництво цукру ведеться з такими втратами.

— Безтурботність наших поселенців крає мені серце, — сказав суддя. — Заради марниці вони, мов завойовники, нищать багатства, якими могли б користуватися довіку. І ти, Кербі, не виняток. Нащо робити на деревах такі страшні рани, коли досить невеличкого надрізу? Благаю тебе, не забувай: для того, щоб виріс цей ліс, потрібні були сотні років, а коли ми його вигубимо, то вже не поновимо ніколи.

— Ну, я не знаю, судде, — відказав лісоруб, — як на мене, то тих дерев у цьому гористому краю хоч греблю гати. А якщо рубати ліс — гріх, то я великий грішник, бо вирубав добрі півтисячі акрів оцими руками в обох штатах — і у Вермонті, і в Нью-Йорку. Сподіваюсь вирубати і всю тисячу, коли буду живий. Мені подобається рубати ліс, і ніякої іншої роботи я собі й не хочу. Але Джерід Рейсом каже, ніби цього року буде великий попит на цукор, бо в селищі багато новосельців, тож я й підрядився на одну весну поробити в цьому лісі. А що чути, судде, про попіл? Вигідно ще поташ робити? Я собі думаю: поки за океаном воюватимуть, ціни на поташ не впадуть.

— Ти правильно міркуєш, Кербі, — мовив Мармедюк. — Доки Старий Світ роздиратимуть війни, доти Америка житиме в добробуті.

— Значить, лихо не без добра, судде. Звісно, країна заможніє, і